Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Тепер селянин найкращий з усіх, нехай би він усюди зробився паном! Однак тепер царство потолочі — тут я вже не дам себе дурити. А потолоч — то, значить, усе гамузом.
Потолоч — це все гамузом, все з усім перемішане, і святий, і свиня, і юнкер, і юдей, і всілякої тварі по парі з Ноєвого ковчегу.
Добрі звичаї! Все в них облудне і гниле. Ніхто вже нічого не шанує: якраз цього ми всі уникаємо. Це улесливі, улізливі собаки, що золотять пальмове листя.
Мене душить огида, що ми, королі, самі стали нещирі, що на нас понавішувано старої пожовклої прадідівської пишноти, що ми — пам'ятні медалі для дурнів, пройдисвітів і для тих, хто нині користується владою тільки для того, щоб ошукувати!
Адже ми не перші,— а мусимо їх удавати; зрештою, ми наситились цією брехнею, вже гидко.
Ми відцуралися наброду, усіх тих горлодерів і писак, що гидять, наче мухи з гнойовища, втекли від смороду крамарів, від честолюбних борсань і смердючого віддиху: тьху на життя серед наброду,
тьху на те, щоб бути серед наброду за першого! Ох, гидко! гидко! гидко! А до чого тут ми, королі?
— На тебе находить твоя стара хвороба,—відповів йому король з лівої руки.— На тебе, бідний брате, находить огида. Але ти знаєш, хтось підслуховує нас.
Заратустра, що, наставивши очі й вуха, уважно стежив за розмовою, одразу ж вийшов із своєї криївки, підійшов до королів і почав так:
— Королі, той, хто слухає вас і слухає охоче, зветься Заратустра.
Я той Заратустра, що колись казав: «До чого тут іще королі!» Даруйте мені, я зрадів, коли ви сказали один одному: «До чого тут ми, королі!»
Однак тут моє царство й мої володіння,— чого вам шукати в моєму царстві? Та, може, дорогою ви знайшли те, що шукаю я, себто вищу людину.
Почувши це, королі ударили себе в груди і в один голос промовили:
— Нас упізнали! Мечем свого слова ти розрубуєш найглибший морок у наших серцях. Ти відкрив нашу скорботу,— бо — зауваж!— ми вирушили в дорогу, щоб знайти вищу людину,—
людину, вищу за нас, хоч ми і королі. Ми ведемо їй цього осла, бо найвища людина повинна бути й найвищим владарем.
На світі немає більшого нещастя, ніж коли можновладний не є водночас і першою людиною. Тоді все стає облудним, кривим і потворним.
А якщо він узагалі останній і більше скидається на тварюку, ніж людину, тоді потолоч дедалі набиває собі ціну, а відтак навіть її чеснота подає свій голос: «Дивіться, тільки я єдина — чеснота!»
— Що я почув? — відповів Заратустра.— Скільки мудрості у королів! Я захоплений, воістину, мені аж кортить скласти віршика;
може, цей віршик і не кожному вухові припаде до вподоби. Я вже давно розучився зважати на довгі вуха. Гаразд! Уперед!
(Тут сталося так, що й осел докинув своє слово, до того ж виразно й з лихим наміром: «І-А»).
2
Цей Заратустрин віршик дуже потішив королів, і король з правої руки сказав:
— О Заратустро, як добре ми вчинили, що прийшли побачитися з тобою!
Бо вороги твої показували нам свічадо з твоїм зображенням: ти звідти дивився з диявольською гримасою і в'їдливо посміхався; через те ми й боялися тебе.
Але що з того! Ти знову і знову жалив наші вуха й серця своїм словом. Тоді ми нарешті сказали: а що нам до його вигляду!
Нам треба послухати того, хто навчає: «Любіть мир, як те, що породжує нові війни, а короткий мир — ще дужче, ніж тривалий!»
Ніхто ще не виголошував таких войовничих слів: «Що добре? Добре бути хоробрими. Добра війна будь-яке діло освячує».
О Заратустро, на такі слова в наших жилах заграла предківська кров: адже це ніби весна озвалася до старих винних бочок.
Коли мечі металися серед мечів, мов закривавлені змії, тоді нашим предкам смакувало життя; сонце миру здавалося їм в'ялим і млявим, а тривалий мир вганяв у сором.
Як наші предки зітхали, коли бачили на стіні відчищені до блиску і припалі порохами мечі! Як і ті мечі, вони також прагнули війни. Адже меч прагне напитися крові й іскриться від прагнення.
Поки королі так завзято правили і розводились про своїх предків, Заратустру аж під'юджувало поглузувати з їхнього завзяття, бо королі, котрих він бачив перед собою, були дуже сумирні на вигляд, із старосвітськими витонченими обличчями. Та він переборов себе.