Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Розгублений і приголомшений, Заратустра мовчав, а відтак спитав, ніби вагаючись:
— А хто той, що кличе мене?
— Ти ж знаєш,— різко відповів віщун,— Навіщо ховаєшся? Це волає до тебе вища людина!
— Вища людина? — вигукнув Заратустра, пройнявшись жахом.— Чого їй потрібно? Вища людина? Чого їй тут потрібно? — І Заратустра аж зіпрів від переживань.
Побачивши Заратустрин переляк, віщун нічого не відповів, тільки все прислухався до безодні. Та звідти довго нічого не чулося, отож він озирнувся і побачив, що Заратустра стояв і тремтів.
— О Заратустро,— повів він журним голосом,— ти стоїш і не схоже, що ти от-от затанцюєш від щастя; тобі радше треба танцювати, щоб не впасти!
І навіть якби ти танцював отут переді мною з усіма своїми вихилясами, все одно ніхто не сказав би мені: «Дивись, ось танцює остання весела людина!»
Надаремно ходитимуть на цю верховину, бо хто шукав би тут веселу людину, знайшов би печери і льохи в печерах, криївки для втікачів, а не копальні щастя і скарбниці, не золотоносні жили щастя.
Щастя — хіба можна знайти щастя біля живцем похованих самітників! Невже я маю шукати те на блаженних островах у далечі забутих морів?
Та все однакове, ніщо не винагороджується, всі пошуки марні, блаженних островів більше немає!..
Так зітхав віщун, та коли він зітхнув востаннє, Заратустра прояснів і набрався певності, немов з глибокого провалля вибрався на світло.
— Ні! Ні! Тричі ні! — гукнув він твердим голосом і погладив бороду.— Це вже я знаю краще! Є ще блаженні острови! Про них, лантуху печалі й зітхань, краще помовч!
Перестань про них плескати, дощова хмаро перед полуднем! Хіба я не мокрий тут від твоєї скорботи, мов облитий пес?
Отож я обтрушусь і побіжу від тебе, щоб висохнути,— ти вже не дивуйся! Може, я не такий люб'язний, як придворні? Але ж моє любе дворище тут.
Ну, а тепер про твою вищу людину: гаразд! я хутко знайду її в цих лісах, звідти долинав її крик. Мабуть, за нею женеться якийсь лютий звір.
Вона на моїй землі, і з нею не станеться ніякого лиха! А круг мене, воістину, багато лютих звірів.
На цьому слові Заратустра було вже рушив. Тоді віщун сказав:
О Заратустро, ти — шахрай! Я знаю: ти хочеш мене позбутися! Тобі миліше майнути в ліси на лови диких звірів!
Але що це дасть тобі? Увечері я все одно сидітиму в твоїй печері, важкий і терплячий, мов колода,— і чекатиму тебе!
— Нехай буде так,— кинув Заратустра вже йдучи,— а що в печері моє, належить також і тобі, моєму гостеві!
Якщо знайдеш у ній ще й мед, гаразд! полижи його, ведмедю-буркотуне, посолоди свою душу! Бо ввечері нам обом треба бути в доброму гуморі,—
добрими й радими, що скінчився день! І під мої пісні ти сам танцюватимеш, ніби вчений ведмідь.
Не віриш? Хитаєш головою? Гаразд! Рушай, старий ведмедю! Адже я теж — віщун.
Так казав Заратустра.
РОЗМОВА З КОРОЛЯМИ
1
Заратустра ще й години не ходив горами та лісами, як раптом угледів дивну процесію. Саме тією дорогою, котрою він гадав зійти вниз, простували два королі, прикрашені коронами й багряними поясами, барвисті, мов фламінго; перед собою вони поганяли осла з поклажею.
Що знадобилося цим королям у моєму царстві? — здивовано запитав Заратустра у свого серця і швиденько сховався за кущ. Та коли королі наблизилися, він упівголоса, ніби сам до себе, промовив: — Дивина! Дивина! Не тримається купи! Бачу двох королів і тільки одного осла!
Тоді обидва королі зупинились, усміхнулися, зиркнули в той бік, звідки долинав голос, а відтак подивилися один одному в очі.
— Таке спадає на думку багатьом людям,— сказав король, що з правої руки,— однак уголос вони про це не кажуть.
Король з лівої руки знизав плечима і відповів:
— То, мабуть, якийсь козопас. Або самітник, що надто довго жив серед скель і дерев. Адже брак товариства також псує добрі звичаї.
— Добрі звичаї? — з обуренням і гіркотою заперечив перший король.— Чого ж ми тоді уникаємо? Хіба не «добрих звичаїв»? Хіба не нашого «вишуканого товариства»?
Воістину, вже краще жити серед самітників та козопасів, аніж серед нашої роззолоченої, облудної, нарум'яненої потолочі, навіть якщо вона й називає себе «вишуканим товариством»,
навіть якщо вона й називає себе «шляхетним станом». Але все там фальшиве і гниле, і насамперед кров — через застарілі хвороби й ще гірших цілителів.
Тепер найкращий і найлюбіший мені здоровий селюк,— неотесаний, хитрий, упертий і витривалий; тепер це найшляхетніша натура.