Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
«У 38-му ніхто нічого не шукав і не гаяв часу на перегляд паперів. Агенти навіть не знали, чим займається людина, яку вони прийшли арештовувати. Абияк перевернули матраци, згребли у мішок папери, потопталися і зникли, повівши з собою О. М. [Мандельштама]. У 38-му вся ця операція тривала хвилин двадцять, а в 34-му всю ніч до ранку».
Під час першого арешту агенти, які чітко знали, що вони шукають, ретельно переглянули усі папери Мандельштама — старі рукописи відкидали, шукали нові вірші. Того разу з ними були «поняті» і — в їхньому конкретному випадку — оплачуваний поліцією «друг», літературний критик, якого Мандельштами знали. Його, судячи з усього, запросили для того, щоб бути певними, що Мандельштам не почне нишком палити паперів, почувши стук у двері[451]. Потім такими деталями вже не переймалися.
Масові арешти представників певних національностей, як-от ті, що відбувалися в колишній Східній Польщі і країнах Прибалтики, окупованих у 1939–1941 роках Червоною армією, зазвичай мали навіть ще більш випадковий характер. Януша Бардаха, підлітка-єврея з Володимира-Волинського, примусили виступати «понятим» під час одного з таких масових арештів. Він супроводжував групу п’яних зарізяк-енкаведистів, які 5 грудня 1939 року йшли від дому до дому, забираючи людей, яких мали або арештувати, або депортувати. Іноді вони били багатших або відоміших людей, імена яких заносили до особливого списку; іноді просто забирали «біженців» — як правило, євреїв, що тікали до окупованої Радянським Союзом Східної Польщі з окупованої нацистами Західної, — навіть не записуючи їхніх імен. В одному будинку група біженців спробувала захиститися, кажучи, що вони — члени «Бунду», єврейської соціалістичної організації. Незважаючи на це, почувши, що вони приїхали з Любліна, який у той час знаходився по інший бік кордону, старший загону НКВД на ім’я Геннадій почав кричати:
«"Ви брудні біженці! Фашистські шпигуни!" Діти почали плакати — це Геннадія ще більше розлютило. "Заткніть їм пельки! Чи ви хочете, щоб я про них потурбувався?"
Мати притягла їх до себе ближче, але вони не переставали плакати. Геннадій схопив за руки малого хлопчика, відірвав його від материних рук і кинув на підлогу. "Заткнися, я сказав!" Мати зойкнула. Батько хотів був щось сказати, але тільки хапав ротом повітря. Геннадій підняв хлопчика, потримав секунду, дивлячись прямо йому в обличчя, а потім з силою кинув об стіну…»
Потім загін розгромив помешкання друзів дитинства Бардаха:
«Праворуч був кабінет доктора Шехтера. Посередині стояв його стіл з червоного дерева — Геннадій підійшов прямо до нього. Він провів рукою по гладенькому дереву, а потім, у припливі несподіваної люті, вдарив по ньому ломом. "Капіталістичні свині! Кляті паразити! Треба знайти цих буржуїв-експлуататорів!" Він безперервно лупцював знову і знову, пробивши у дереві кілька дірок…»
Не в змозі знайти Шехтерів, члени загону згвалтували й убили дружину садівника.
Такі операції часто проводилися членами озброєної охорони — солдатами, які заповнювали депортаційні поїзди, — а не самим НКВД; вони були набагато гірше підготовленими, ніж таємна поліція, яка проводила «нормальні» арешти «нормальних» злочинців. Ймовірно, що насильство не схвалювалося офіційно, але, оскільки радянські солдати арештовували «капіталістів» на багатшому «Заході», пияцтво, безладдя і навіть згвалтування, здається, вважалися невеликою бідою, як це було й пізніше, коли Червона Армія проходила через Польщу і Німеччину[452].
Разом з тим певні аспекти поведінки були настійно продиктовані згори. Наприклад, у листопаді 1940 року московське Головне управління озброєної охорони ухвалило рішення, що охоронці, які здійснюють арешти, мають наказувати арештованим брати з собою теплого одягу і особистих речей у кількості, достатній для трьох років життя, оскільки Радянський Союз тоді потерпав від браку таких товарів. Управління сподівалося, що арештовані продаватимуть свої речі[453]. Раніше солдатам, як правило, наказували нічого не говорити в’язням про те, куди і на скільки їх відправляють. Загальноприйнятою була формула: «Навіщо турбуватися? Навіщо брати щось із собою? Ми ж забираємо вас просто для короткої розмови». Іноді депортованим говорили, що їх просто відвезуть в іншу область, далі від кордонів, «для вашої ж власної безпеки»[454]. Мета полягала в тому, щоб арештовані не лякалися, не давали здачі чи не намагалися втекти. У результаті люди не мали елементарних речей, потрібних їм для життя у суворому незнайомому кліматі.
451
N. Mandelstam. — p. 9, 8.
452
Naimark, The Russians in Germany. — p. 69–140.
453
РГВА, 40/71/323.
454
Gtawacki. — p. 329.