Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
— Ну, що козаки? Вечеря готова? — запитав.
— Схоже, готова, — за всіх відповів Андрійко. — Так і проситься на зуб.
Мельник кивнув. Хлопці зняли казан і поставили на старе жорно. Розсілися довкруж. У центрі велично зайняв місце Мельник.
— Помолімося перед вечерею, — сказав і перехрестився.
За ним — хлопці, вони молитовно склали руки і під носа тихенько стали промовляти «Отче наш». Коли закінчили, Мельник лезом ножа перехрестив хлібину і почав відрізати окраєць за окрайцем та подавати дітям. У хлопців у руках з’явилися дерев’яні ложки. Старий першим скуштував юшку, а за ним дули на гаряче і присьорбували дітлахи.
— Оце б іще добрий шматок сала умлекати — і як на хрестинах у батюшки побував... — сказав задоволено Сергійко.
Компанія розсміялась. Андрійко підсунувся ближче до Мельника, що весело подивлявся на хлопців і тільки й чекав, щоб його попросили розповісти казку.
— Пане Мірошнику, а коли ви нам казку розкажете? — нарешті запитав Андрійко.
— Та година вже пізня, спати час, — відказав той, наче знехотя. — Чуєте, як Параска хропе?
Всі прислухалися. Над рікою розливалося її могутнє харчання.
— Дай їй Боже здоров’я, — вирішив Василько, — аж комарня порозліталася, не витримала.
— Навіть жаби не кумкають, а що вже про цвіркунів казати — від страху порозбігалися, — зауважив, вслухаючись у ніч, Сергійко.
Хлопці розсміялись. І тут полинула тиха мова Мельника...
— Ось так було й у ті роки, про які мало хто пам’ятає, тільки старі люди можуть щось пригадати, але й ті плутають багато чого. Давно це сталося, ще до козаччини. У Чорному Лісі завелися нечестиві песиголовці. Виття і гарчання страшне стояло в лісі й у перелісках. Ні дівчині з хати вийти по ягоди, ні доброму чоловікові в путь рушити. Люди поховалися по своїх домівках, чекали лихої години і не знали, чи прийде лицар, який визволить їх від лиха, а чи загинуть вони ні за цапову душу на своїх забутих Богом хуторах. Та один добрий парубок цього не знав. І вирушив собі в дорогу, щоб найнятися на роботу до великого і багатого пана Адама... Звали його Миколка...
Юнак у простому міщанському одязі — свитка, штани, заправлені у чоботи, через плече торба з нехитрим пожитком, крокував полем. Видно, що дорога його довга і він втомився — чоботи в пилюці, на чолі виступив піт. Аж ось підійшов до узлісся, задоволено вдихнув свіжу прохолоду лісу і попрямував до нього перепочити. Сів під деревом, заплющив очі і прислухався до співу пташок. Ранок був ясний і свіжий. Дерева вкрилися молодим листям, а земля під деревами — пишним килимом моху. Комашня купалась у променях світла та переливалася золотом. Миколка хвильку нерухомо посидів на цьому килимку, а потім дістав з торбини сопілку і почав награвати сумну мелодію, в яку впліталися пташині переспіви. Мелодія лилась, зачаровувала, вабила.
На узліссі зайченята перестали гратись у свої ігри, завмерли та слухали спів сопілки. У лісі ведмедики припинили борюкатися і теж затихли, заворожені тонкою мелодією...
Він награвав на сопілці сумний наспів, аж раптом почув тупіт кінських копит і теленькання дзвоників. Миколка припинив грати, підвів очі і помітив, як по лісовій стежині верхи на білому, мов сніг конику, їхала велична пані. Вона була в мисливському вбранні із блискучого зеленого шовку та в оксамитовому зеленому плащі. Її довге золотаве волосся було заплетене у дві тугих коси, а голову прикрашав вінок з лісових квітів. Золотаві джмелики кружляли над ними. І побачив Миколка, що вершниця — красуня, якої світ не бачив. Від несподіванки він розгубився й мимоволі замилувався красою вершниці та припинив гру на сопілці.
Кінь легко ступав стежиною. Сідло на ньому було зі слонової кістки з яскраво-червоним чепраком, попругою із суканого шовку і золотими стременами. Золототкане повіддя було прикрашене срібними брязкальцями, а з кожного пасма кінської гриви звисали срібні дзвіночки. І подумав Миколка, що це сама королівна заблукала у лісах.
Вона ж під’їхала до нього так близько, що дихання коня куйовдило хлопцеві волосся... Кінь нахилив голову нижче і різко невдоволено фиркнув та видихнув юнакові в обличчя тепле повітряя. Миколка отямився, зіскочив на ноги і поштиво вклонився. Вершниця зацікавлено поглянула на нього і мовила:
— Я почула твою гру на сопілці і приїхала послухати...
— Вельможна пані, я не смію тривожити ваш слух такою брутальною музикою...
Вершниця дзвінко розсміялась:
— Ти добре вихований, хлопче. Хто ти? Куди йдеш?