Історія ГУЛАГу

Іноді сам арешт сприймався як певне полегшення. За Миколою Старостіним, одним із злощасних знаменитих футболістів, агенти ходили хвостом протягом кількох тижнів; це його так дратувало, що зрештою він підійшов до одного з них і зажадав пояснень: «Якщо вам від мене щось потрібно, викличте мене до себе». У результаті в момент арешту він відчував не «шок і страх», а «цікавість»[443].

Ще інших забирали зовсім зненацька. Польського письменника Александра Вата, який жив тоді в окупованому Львові, запросили з групою інших письменників до ресторану. Він запитав господаря про причину. «Побачите», — сказали йому. У ресторані було влаштовано бійку — тут його забрали[444]. До клерка американського посольства Александра Долгуна на вулиці звернувся чоловік, який виявився співробітником органів. Коли чоловік вигукнув своє ім’я, згадував Долгун, «це мене вкрай здивувало. Я подумав, чи він, бува, не божевільний…»[445] Актриса Окунєвська лежала у момент арешту з тяжким грипом і вимагала, щоб по неї прийшли завтра. Їй показали ордер на її арешт (той самий, підписаний Абакумовим) і потягли вниз по сходах[446]. Солженіцин переповідає, можливо легендарну, історію жінки, яку запросив до Большого театру друг, професійний слідчий, і прямо з театру забрав її на Лубянку[447]. Табірниця-мемуаристка Ніна Гаген-Торн розповідає історію жінки, яку арештували, коли вона знімала з мотузки білизну у дворі свого будинку в Ленінграді; на ній був халат, у квартирі залишилося саме немовля — вона мала повернутися за кілька хвилин. Вона просила, щоб її відпустили до дитини, та даремно[448].

Насправді виглядає на те, що влада умисно застосовувала різну тактику — одних людей забирали з дому, інших — з роботи, одних на вулиці, інших — у поїзді. Одна доповідна записка Віктора Абакумова Сталіну, датована 17 червня 1947 року, підтверджує таке припущення. У ній ідеться, що зазвичай арешт відбувається «несподівано» з метою запобігання втечам, опору і можливості попередження підозрюваним своїх товаришів по «контрреволюційній змові». У певних випадках, йдеться в документі далі, «проводиться таємний арешт на вулиці»[449].

Однак найпоширенішим був арешт вдома, посеред ночі. Під час масових арештів масовим ставав страх перед нічним «стуком у двері». Є дуже старий радянський жарт: Іван та його дружина Маша страшенно перелякалися, почувши стук у двері, — і відчули величезне полегшення, коли побачили, що то всього лише сусід прийшов сказати їм, що горить їхній будинок. За старою радянською приказкою, злодії, проститутки й НКВД працюють переважно уночі[450]. Зазвичай нічні арешти супроводжувалися обшуками, хоча тактика обшуків також із часом зміню-валася. Осипа Мандельштама арештовували двічі, спочатку 1934-го, а потім 1938 року, і його дружина писала про відмінності у процедурі так: