Так казав Заратустра. Жадання влади

Наступного дня Заратустра знову сидів на камені перед печерою, поки орел і змія блукали по світах, щоб принести додому нової поживи, а ще й свіжого меду: старий мед Заратустра спожив і змарнував до останньої краплини. І коли він сидів, простягнувши ціпка й обводячи на землі обриси своєї тіні, заглибившись у роздуми,— воістину, не про себе і не про свою тінь,— він несподівано злякався і здригнувся, бо поряд зі своєю тінню побачив іще одну. А притьмом озирнувшись і підвівшись, побачив перед собою віщуна, того самого, якого колись частував і поїв за своїм столом, провісника великої втоми, що повчав: «Усе марнота, ніщо не винагороджується, у світі немає глузду, знання душить». А відтоді віщун змінився на виду, і коли Заратустра глянув йому у вічі, вдруге жахнулося його серце: так багато недобрих віщувань і сірих, мов попіл, блискавок перебігало цим обличчям.

Віщун, відчувши, що діялося в Заратустриній душі, провів долонею по обличчю, наче хотів стерти його, те саме зробив і Заратустра. І коли вони обидва мовчки опанували себе й покріпили дух, то подали один одному руки на знак того, що хочуть відновити знайомство.

— Ласкаво прошу, віщуне великої втоми,— сказав Заратустра,— недурно ти колись гостював у мене. Їж і пий за моїм столом і сьогодні й вибач, що тобі товаришитиме веселий старий!

— Веселий старий? — перепитав віщун, похитуючи головою.— Та хоч ким би ти був, Заратустро, і хоч ким хотів би ще стати, тут, угорі, бути тобі вже недовго. Скоро твій човен уже не лежатиме на сухому!

— Хіба я застряг на сухому? — сміючись, запитав Заратустра.

— Хвилі круг твоєї гори,— відповів віщун,— здіймаються дедалі вище, це хвилі великої нужди і скорботи: невдовзі вони підіймуть твій човен і понесуть тебе звідси.— Заратустра мовчав і дивувався.— Невже ти нічого не чув? — вів далі віщун.— Хіба до тебе не долинає з глибини шум і клекіт? — Заратустра далі мовчав і дослухався, відтак почув довгий-довгий крик, котрий безодні перекидали одна одній, бо жодна не хотіла тримати в собі,— такий він був зловісний.

— Недобрий провіснику,— врешті озвався Заратустра,— це крик про порятунок, крик людини. Він, мабуть, долинає з чорного моря. Та хіба мене обходить людське лихо? Останній гріх, що досі обминав мене,— ти знаєш, як він зветься?

— Співчуття! — скрикнув віщун, аж затремтівши серцем і піднявши обидві руки.— О Заратустро, я збираюся спокусити тебе на твій останній гріх!

Не встигли відзвучати ці слова, як крик пролунав удруге, але був уже довший, страшніший і набагато ближчий.

— Чуєш, чуєш, Заратустро? — гукнув віщун.— До тебе крик, це кличуть тебе: прийди, прийди, вже пора, не гайся ні миті!