Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Ти сова! Кажан! Тобі забаглося мавпувати? Де ми? У собак ти навчилося так дзявкати і завивати.
Так мило вищирюєш біленькі зуби, з-під кучерів злі оченята зичать мені згуби!
Ну й танець через пень-колоду,— я ловчий, будеш моїм псом чи ланню мені на догоду?
До мене! Хутко, стрибунко розлючена! Угору! Стрибай! — О чорт! Стрибнув я сам і гепнувся, скарлючений!
Дивися, зарозуміле, молю пощади й лежу, немов камінь! Я б залюбки пішов з тобою — привітнішими стежками!
Стежкою любові крізь кущі барвисті й густі! Або ж уздовж озера, де виграють у водах рибки золоті!
Ти вже стомилося? Там, де отари й у вечірній заграві хмарки, хіба не розкіш — заснути під вівчарські сопілки?
Ти знесиліло? Я понесу тебе, можеш руки вже опустити. Якщо ти спрагло — я дам напитись, але ж твої уста відмовляються пити!
О, що за пролазна відьма, вислизнуло, найметкіше з усіх зміюк! Куди? На щоках палають два ляпаси від твоїх рук!
Воістину, я стомився твоїх овець чатувати! Досі я, відьмо, співав для тебе, тепер тобі доведеться — заверещати!
Під свист канчука затанцюєш і заверещиш мені! Чи не забув канчука я? Ні!
2
Життя, затуливши тендітні вушка, відповіло мені так:
— О Заратустро! Не виляскуй так жахливо канчуком! Ти ж знаєш: шум проганяє думки. Мене якраз навідують такі ніжні думки.
Ми з тобою справді не добродії і не злодії. По той бік добра і зла знайшли ми свій острів, зелену луку — ми вдвох, самі! Тож не слід одне одному завдавати муки!
Якщо нам не судилося любити від щирого серця,— чи гоже впадати у злість, що не можемо від щирого серця любити?
Ти знаєш, що я добре ставлюся до тебе, часто занадто добре,— а все тому, що я ревную до твоєї мудрості. Ох, ця мудрість — божевільна стара дурепа!
Та колись твоя мудрість тебе покине,— ох! тоді хутко тебе покине і моя любов.
Відтак життя задумливо озирнулося і тихо промовило:
— О Заратустро, ти не завжди вірний мені!
Ти любиш зовсім не так міцно, як кажеш, я знаю: ти маєш на гадці незабаром покинути мене.
Є старий важезний дзвін-буркотун,— ночами його буркіт долинає аж до твоєї печери;
коли ти чуєш, як дзвін цей опівночі відбиває години, тоді між першим і дванадцятим ударами ти думаєш про те,—
я знаю, ти думаєш про те, Заратустро, що хочеш незабаром покинути мене!
— Так,— відповів я, вагаючись,— але ти знаєш також...— І я сказав щось життю на вухо, просто в скуйовджені руді безумні пасма волосся.
— Ти знаєш, о Заратустро? Цього не знає ніхто...
І ми дивились одне на одного, на зелену луку, над якою саме западав прохолодний вечір, і плакали разом. І тоді життя було мені миліше, ніж до того моя мудрість.
Так казав Заратустра.
З
Один!
Людино! Слухай!
Два!
Про що віщує північ глухо?
Три!
«Я спала, сну пропав і слід
Чотири!
І щезли марева миттєві,—
П'ять!
Глибокий світ,
Шість!
Він глибший, ніж здається дневі.
Сім!
В скорботі світовій — глибінь,
Вісім!
Та радість ту глибінь долає.
Дев'ять!
Скорбота намовляє: «Згинь!»
Десять!
А радість — вічності жадає,
Одинадцять!
...безмежжя вічності жадає».
Дванадцять!
СІМ ПЕЧАТОК
(Або: спів про «Так» і «Амінь»)
1
Якщо я пророк і сповнений того пророчого духу, що блукає високим перевалом між двома морями,—
важкою хмарою блукає між минулим і майбутнім, цурається задушливих низин і всього стомленого, що не може ні померти, ні жити;
що готовий з темних грудей вдарити блискавкою і променем спасенного світла, сповнений блискавок, що, сміючися, кажуть «Так», готовий до пророчих блискавичних променів,
то така сповненість — щастя! Воістину, кому належить запалити світло майбутнього, той довго мусить важкою хмарою нависати над скелею!
Тож як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!
Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!
Я люблю тебе, Вічносте!
2
Якщо мій гнів колись руйнував могили, зрушував межові камені й скочував у стрімку безодню розбиті старі скрижалі;