Історія ГУЛАГу

Та змінилися не тільки розміри. З кінця 1930-х років усі табори стають суто промисловими, без фонтанів і «садів» Вишлагу, без ідеалістичної пропаганди, яка супроводжувала будівництво Колими, без в’язнів-фахівців на всіх рівнях табірного життя. Адміністратор Ольга Василєєва, яка працювала інженером і інспектором у ГУЛАГу та на інших будівництвах у кінці 1930-х — 1940-х роках, згадувала, що у попередні періоди «було менше охоронців, менше адміністраторів, менше найманих працівників… У 1930-х роках в’язні могли виконувати всі роботи — писарів, перукарів, охоронців». Однак у 1940-ві роки, згадує вона, все це припинилося: «Все це почало набувати масового характеру… стало суворішим… коли табори розрослися, режим став жорстокішим»[424].

Можна сказати, що у кінці 1930-х років радянські концентраційні табори фактично оформились. На той час вони поширилися майже в усі регіони Радянського Союзу, в усі 12 його часових поясів і у більшість його республік. Від Актюбінська до Якутська більше не залишилося жодного великого міста, яке не мало б свого табору чи колонії. Праця в’язнів використовувалася у виробництві всього — від дитячих іграшок до військових літаків. У Радянському Союзі 1940-х років багато де було тяжко, роблячи свої повсякденні справи, не зустрітися з в’язнями.

Ще важливіше те, що табори змінилися. Вони більше не були групою своєрідних виробничих об’єктів, вони являли собою повністю розвинутий «табірно-промисловий комплекс», зі своїми власними правилами і звичаями, особливою системою розподілу й ієрархією[425]. Величезний бюрократичний апарат, який мав особливу власну культуру, керував з Москви безкрайою імперією ГУЛАГу. Центр регулярно надсилав накази до місцевих таборів, керуючи всім — від загальної політики до найдрібніших деталей. Хоча місцеві табори не завжди виконували (і не завжди могли виконувати) ці закони буквально, випадковість і імпровізації, які панували на ранніх етапах розвитку ГУЛАГу, зникли назавжди.