Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Але все-таки так важко примиритися з смертю, коли бачиш, що вона бере художника в розцвіті таланту, коли він досяг вершин своєї творчості, коли виявляє найвищі можливості, які в ньому були заховані.
Над свіжою могилою письменника гірко підводити підсумок його літературної діяльності, та й хто знає, чи маємо ми можливість це зробити. Ми, може, занадто близькі, занадто зобов’язані йому нашим естетичним розвоєм, щоб точно, об’єктивно вказати його місце в столітній історії нашого літературного зросту. Може, найбільше, що ми можемо зробити, це — вияснити наше особисте відношення до творчості небіжчика, зазначити, чим дорогий був він нам. Але, очевидно, неможливо писати про письменника, щоб в звичайній згадці, в звичайному, далекому од історично-літературних завдань некролозі не проступили елементи літературної характеристики.
Принаймні так сталось в данім разі. В тих некрологах, якими озвалась на смерть Мих. Мих. українська й російська преса, знаходимо кілька спроб дати загальний нарис його творчості, зв’язати її з попереднім розвоєм української повісті.
Так, в статті, уміщеній на шпальтах «Речи», новий адвокат українського письменства перед судом російського читача — М. Могилянський зазначає, що Коцюбинський цілком виріс з старої української прози, зберігши недоторканими найкращі її сторони. На нашу думку, це не зовсім справедливо, і ми почуваємо необхідність трохи обмежити таке твердження. Правда, на перших початках літературної роботи, в шуканнях свого тону і своєї манери, Коцюбинський говорив голосом Нечуя-Левицького, збивався іноді на реалістичну манеру старих повістярів; але талановитий і своєрідний навіть в наслідуванні — він ніколи не впадав у сферу їх впливу цілком. Та це і зрозуміло. В момент виходу Коцюбинського на літературну ниву українська повість мала за собою лише тридцять-сорок літ існування і, розуміється, не встигла ще встановити традицій таких міцних, щоб в певних рамках надовго вдержати творчість талановитого белетриста, дати йому готову форму літературного вислову.
Досить згадати Левицького, з його живим інтересом до побуту перш за все, з його люб’язним широкомовним стилем, або непохапливого поета степу Мирного, його епічний спокій, широкі картини соціального побуту села — який далекий і чужий їм Коцюбинський з своєю короткою співучою ліричною фразою, своїм лаконізмом, своєю психологічною манерою. Він прийшов ніби з іншого світу, зазнав на собі інші впливи, пройшов чужу школу і почасти тому вніс нове в українську прозу, розпочав в ній нову течію.
Гадаємо, що Коцюбинський мало вчився в своїх українських попередників. Його наука проходила на стороні, в руській, польській, західноєвропейській школі. Зараз ми не маємо змоги простежити вплив поодиноких письменників, не можемо ілюструвати його силою потрібних прикладів, але скажемо, що помітити цей неукраїнський вплив можна рано, ще в перших оповіданнях. Так, «На крилах пісні» нагадує нам Тургенєва, «Поєдинок», безперечно, одбиває вплив Мопассана, а в двох-трьох картинах «Лялечки» можна відчути сліди читання так званих «ліберальних» оповідань Чехова, як «Степь» або «Мужики». Ці сліди не такі виразні, щоб можна було говорити про наслідування, — видно тільки, що ці письменники лежали повсякчас на письменному столі нашого автора і його власна манера, стиль і художній смак вироблялись, головним чином, на них.
Вихований на кращих зразках чужомовних літератур, Коцюбинський рано увільнився од всіх смертних гріхів української прози. В його новелах ви не знайдете ні традиційних типів нашої старої белетристики (мошеникуватих писарів, глитаїв, волосних старшин), ні сентиментального бідкання над селянським горем, ні того, що зветься страшним словом — етнографізму. Коцюбинський легко, на самім початку літературної роботи вводить в круг своїх художніх спостережень інтеліґента, котрому так мало уваги віддавали попередники; не обмежується селом, торкається міста і міського життя; нарешті, виходить за межі України і — кажучи влучним словом Франка — поширює географічні обрії української літератури, вводячи в поле обсервації життя молдаван, татар, італійців, природу Криму, Бессарабії і того «острова», враженнями якого дише останнє його оповідання.