Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Поруч з новим матеріалом ми бачимо в Коцюбинського нові методи художнього зрозуміння дійсності; автор не просто пробує запротоколювати все, що кинулося йому в вічі, а вглядається в речі уважно і пильно; місце поверхового натуралізму заступає, так мовити б, психологізм; психологічний інтерес виступає вперед, витісняючи етнографічний, і в цьому розумінні Коцюбинський являється піонером нової літературної школи, на чолі якої тепер сяють імена Кобилянської та Стефаника.
Лінія літературного росту Коцюбинського поволі, але безупинно підіймається вгору, не знаючи ні поворотів, ні заломів. Почавши несміливим «П’ятизлотником», він дає всередині дев’яностих років таку великої вартості повість, як «Для загального добра», а на самім початку дев’ятисотих — свою, може, й не видержану з боку архітектоніки, але глибоку, щиру, зігріту всією теплотою гуманного серця — «Лялечку». «Лялечка» — це один з тих творів, де відчуваєш не тільки талановитого художника, але і чулу, прекрасну людину.
Автор «Лялечки», «Цвіту яблуні», «На камені», «В путах шайтана» — цілком означений, своєрідний художник, якого вже не забудеш і пізнаєш завжди. Після десяти років вчення, десяти років спроб — художник «знаходить себе», розправляє крила, — настають 10 літ роботи самостійного майстра.
Ці десять літ були разом з тим роками хвороби, що з часом все проґресувала. Але що тяжчою ставала хвороба, тим міцнішав талант, тоншими і глибшими ставали спостереження, ще витонченішою ставала вся духовна організація письменника. Разом з тим все суворіші вимоги ставив він сам до своєї роботи, все точнішим був у своїх спостереженнях. В останній (IV) книзі «Украинской жизни» читаємо посвідчення близької людини про те, як ставився Мих. Мих. до своєї літературної роботи. Працював він завше «с щепетильной добросовестностью». Про ту масу чорної підготовчої роботи, яку він поклав в основу більшості своїх оповідань, інші автори не мають ніякого поняття. Збираючи матеріали в Гуцульщині, він пас з чабанами вівці на полонинах, де кінчаються всі дороги і всі стежки; а потім перевіряв свої безпосередні враження і записи докладним і совісним студіюванням не тільки учених етнографічних праць, а й сирового матеріалу етнографічних збірників.
Характеризуючи «пафос» творчості Коцюбинського, те своєрідне, що вилучає його в окрему творчу індивідуальність, маємо зазначити, що в нашого автора найкраще виходили картини спокійні. Він був художник-описувач, з ніжним ліричним даром; сильні страсті, драматичні моменти ніколи не були його сферою. Для цього досить порівняти початок і кінець його «акварелі» «На камені». Поки Коцюбинський малює природу і звичаї татарського села — в нього стільки сили, стільки яскравих фарб; але тільки діло доходить до драматичної розв’язки роману Алі і Фатьми, то тут уже в тій похапливості, з якою автор закінчує оповідання, видко всю його слабість, скажу навіть — безпорадність. Коцюбинський був глибоким психологом; він дуже тонко описує психічний стан людини, дуже примітливо стежить за розвоєм одного якогось настрою («Цвіт яблуні», «Fata morgana», «Intermezzo», «В дорозі»), але в зображенні драматичних моментів йому якось не ставало ні фарб, ні сильних яскравих слів.
Художник-описувач перш за все, Коцюбинський ніколи не цікавився добре розробленою фабулою. Зовнішній інтерес оповідання ніколи не ставав його ціллю. І в цьому розумінні дуже цікаво, що ті оповідання, в основу яких положено анекдот, як «Посол чорного царя» або «Коні не винні», належать до найслабших в усій літературній спадщині Мих. Мих., і навпаки — найсильнішими являються ті, де фабула розвинена слабо або й зовсім не розвинена. Щоб упевнитись в цьому, досить згадати всі чисто описові нариси, починаючи з «Крил пісні» і кінчаючи «Intermezzo» або «Тінями забутих предків», що панують над усією творчістю Коцюбинського, як ті гуцульські верховини, на яких вони зародилися.
Глибокий психолог з гострим поглядом і чутливим серцем, Коцюбинський був одним з найкращих українських стилістів. Ніхто з сучасного нам покоління літератів не відчував так усієї ваги слова, як він; і коли Шевченкові одкриті були таємниці музикальності рідного слова, а Франкові — таємниці його незломної сили, то покійний мав ключі од її надзвичайного «изящества», її шляхетної простоти.
Тепер, за наших сумних часів, далеко не всі, що виросли і виховались на території України, читають і знають Коцюбинського, але будемо сподіватись, що настане незабаром час, коли його читатимуть усі, коли українська дитина в українській школі на його творах вчитиметься шанувати і любити рідне слово, а майбутній історик поставить його в перший ряд між тими, що збагатили українську культуру новими і великими цінностями.