Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Початки цього роду популярна традіція, найповніше переказана в роботі барона Кампенгаузена («Генеалогічно-хронологічна таблиця найсвітлішого Дому Романових, 1705»), веде від прусько-самогитського князя Ґланди Камбіли Дивановича, що був з роду найдавніших прусо-литовських князів. Вигнаний з своєї землі німецьким орденом, лицар Камбіла приходить в Москву, до князя Данила Олександровича, батька Калити, оселяється тут 1283 р., а через кілька років після того — вихрещується. «Писари недовольные в грамматических учениях», як пояснює пізніший автор, змінили і зіпсували його прізвище, і син лицаря Камбіли Андрій звався на Москві Кобилою або Кобилиним.
Перший предок Романових Андрій відомий нам з того, що в 1347 році їздив з доручення князя Семена Гордого в Твер за його молодою, княжною Марією Олександрівною. Син Андрія Федір був одним з найбільш впливових адміністраторів московських за часів Дмитра Донського і сина його Василя І. Від онука його Захара Івановича ввесь боярський рід одержав прізвище — Захар’їних. З синів Захара Івановича старший Яків був видатним співробітником Івана III і в кінці XV в. займав відповідальну посаду намісника Великого Новгорода, де з успіхом гасив останні іскри автономізму, а менший, Юрій, був одним з талановитих московських генералів під час Литовської війни і вельми вславився осадою Дорогобужа. Помер він десь на початку XVI в., лишивши двох синів: старшого Михайла, найближчого боярина кн. Василя III, і меншого, Романа, котрий і дав усьому своєму родові прізвище Романових. Роман Юрійович вмер коло 1548 р., певно, ще не старим чоловіком, зоставивши сиротами синів Данила й Микиту і дочку Настасію, що була потім першою дружиною царя Івана IV.
Цариця Настасія Романова — один з найсвітліших образів тривожного царювання Івана Грозного. Всі джерела малюють її «добрим генієм» царя, оточують її ореолом надзвичайної краси, розуму і доброти.
Так само поважаним і популярним був менший з братів цариці — Микита.
Романови не належали до титулованих бояр, до «княжат», не мали ніяких, як висловлюються історики Москви, «удельно-княжеских», «владетельных» традицій; вони завше були вірними слугами московського трону, завше стояли в опозиції до князів, що їх, видимо, не вельми любили, тому за Івана IV не тільки нічого не втратили із свого давнього значення, але навіть в особі Микити Романовича ще скріпили своє становище.
Разом з тим варто уваги, що Романови, тобто знов-таки Микита Романович, — не пішли і в опричнину (задля того вони були людьми заслуженими і поважними). Зоставшись в земщині, вони зуміли зберегти довір’я царя і поважання людності. Ні одна тінь од темних діл опричнини не впала на світлу, несплямовану репутацію їх роду.
Тому в народних піснях з епохи Івана IV дядюшка Микита Романович, звичайно, осуджує суворість царя, гостро йому суперечить і часом спасає його од гріха.
По смерті царя Івана він займає впливове становище за Федора Івановича, але ж в перші роки нового царювання помирає десь на початку 1585 чи 1586 року.
Микита Романович Юріїв лишив після себе велику сім’ю. З семи його синів найбільш видатним був старший, Федір, пізніше патріарх Філарет, котрого московські джерела малюють «боярином добрым и ласковым», а чужоземні письменники — до того ще людиною живою і цікавою до науки.
Родина Романових не була ніколи дуже численною. Держалась вона взагалі солідарно і, наскільки можна засновуватись на джерелах, стояла на чолі боярської партії, до котрої належали переважно їх близькі і далекі родичі. Багатства Романових були дуже значними: їм належали великі земельні маєтки, розкидані мало не по всій території тодішнього Московського царства. Пам’ять про ці багатства збереглась і в народній пісні, де згадується, що в славного Романовича Микити був повний погріб «злата і серебра».
Така була сила і політичне значення цієї талановитої і найпопулярнішої боярської сім’ї XVI в. напередодні «великої розрухи» Московської держави, що винесла її на висоту престолу.
Питання про причини Смути тепер не викликає великих суперечок. Без сумніву, всі причини полягають в тих глибоких соціальних «нестроєніях», що породила їх політика Івана IV. Опричнина зруйнувала велике боярське хазяйство. Нові поміщики, так званий служилий клас, що якраз тепер набував значення, розуміється, більш, ніж попередники, почуває потребу в робочих руках. Держава йде назустріч змаганням поміщицтва і, маючи велику потребу в них, як службовій («служилой») і військовій силі, закріпляє за ними селян. Звідси незадоволення селян і широка їх участь в Смуті.