Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Душе моя, я дав тобі нові імена й барвисті іграшки, назвав тебе «долею», «простором просторів», «пуповиною часу» і «блакитним дзвоном».
Душе моя, я напував твоє царство земне всією мудрістю, всіма молодими винами й усіма витриманими з незапам'ятних часів міцними винами мудрості.
Душе моя, я поливав тебе кожним сонцем, кожною ніччю, кожним мовчанням і кожною пристрастю,—ти виганялась переді мною, як виноградна лоза.
Душе моя, тепер стоїш ти благодатна й обтяжена, як виноградна лоза з налитим вименем і тугими брунатно-золотими гронами,— тугими і налитими щастям, чекаючи, аби щастя потекло через вінця, і соромлячись того чекання.
Душе моя, тепер ніде немає душі велелюбнішої, всеохопнішої і ширшої за тебе! Де могли б ближче, ніж у тобі, зійтися майбутнє і минуле!
Душе моя, я дав тобі все, через тебе руки мої спорожніли,— а тепер! Тепер ти, журливо всміхаючись, кажеш мені: «Хто з нас повинен дякувати?
Хіба не дарувальник повинен дякувати тому, хто брав? Хіба дарувати — не потреба? Хіба брати — не милосердя?»
Душе моя, я розумію усмішку твоєї зажури: надмірне багатство саме простягає спраглу долоню!
Твоя повнота дивиться на буремне море, шукає і сподівається, переповненість тужливим жаданням проглядає з усміхненого неба твоїх очей!
Воістину, душе моя! Хто б, дивлячись на твою усмішку, зміг стримати сльози? Навіть ангели плачуть через надмірну доброту твоєї усмішки.
А твоя доброта й надмірна доброта не хочуть нарікати і плакати,— та все ж, душе моя, твоя усмішка жадає сліз, а тремтливі уста — ридань.
— Хіба будь-який плач — не скарга? А будь-яка скарга — хіба не звинувачення? — запитуєш ти себе і тому хочеш, душе моя, радше всміхатися, ніж виливати свою муку сльозами,—
нестримними сльозами виливати всю муку своєї повноти і туги виноградника за виноградарем і його ножем!
Та якщо ти не хочеш плакати і виплакати свою багряну тугу, тоді, душе моя, ти повинна співати! Дивися! Я сам усміхаюся, закликаючи тебе співати;
лунати розбурханим співом, поки стихнуть усі моря, щоб слухати твою тугу;
поки тихими, тужливими морями попливе човен, щирозлоте чудо, і довкруг того золота кружлятиме все добре, лихе, дивовижне;
а ще багато великої та малої звірини й усього на легких дивовижних ногах, щоб бігти фіалковими стежинами
аж до щирозлотого дива, до волелюбного човна та човняра — але ж то виноградар, що чекає з діамантовим ножем,—
твій великий спаситель, душе моя, безіменний — лише прийдешні пісні назвуть його на ім'я! І воістину, твій подих уже пахтить прийдешніми піснями,
уже палаєш ти і мрієш, спрагло п'єш з усіх глибокозвучних криниць розради, твоя туга вже спочиває у блаженстві прийдешніх пісень!
Душе моя, тепер я дав тобі все, навіть своє найостанніше, і для тебе мої руки спорожніли: моїм найостаннішим дарунком було те, що я змусив тебе співати!
Що змусив тебе співати,— а тепер скажи, хто з нас має дякувати за цей спів? А краще — співай мені, співай, душе моя! Нехай дякуватиму я! Так казав Заратустра.
ДРУГА ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ
1
Недавно я зазирнув у твої очі, життя: в ночі очей твоїх виблискувало золото,— моє серце завмерло від насолоди;
на нічних водах виблискував золотий човен, поринаючи, зникаючи, знову здалеку вітаючи,— золотии розгойданий човен!
Ти кинуло оком на мою нестримну до танцю ногу — засміяним, замріяним, розімлілим, розгойданим оком.
Вже п'яти відірвались від землі, я став навшпиньки, чекаючи твоїх велінь: у танцюриста ж вуха в пальцях ніг!
Я підскочив до тебе, ти відсахнулося від моєї руки, зметнулись і вогнем війнули волосся твого язики!
Сахнувсь і я від тебе й твоїх змій, а ти впіоберта завмерло, і вабив зір твій на двобій.
Косуючи оком — показуєш криві стежки, учиш ногу мою ступати кривими стежками — лукавим кроком.
Зблизька боюся, люблю звіддалік, втікаєш, і я шаленію, шукаєш мене — кам'янію, страждаю, та мукам згубив уже лік.
Твій холод кидає в жар, зненависть любити змушує, втікаєш, я клятву несу на вівтар, а глузи твої — зворушують;
хто не тримав на тебе зла, дівча обплутне, облудне, спокусне, недогідливе, винахідливе? Хто в любові твоїй не згорав дотла, дівча невинне, дівча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?
Куди мене вабиш, довершене і необачне? І знову втікаєш від мене, мій вітрогоне невдячний!
У танці йду за тобою, слід у слід невпинно. Де ти! Подай руку! Або хоч пальчик єдиний!
Навкруг печери й хащі,— ми заблукаємо! Стій! Танець спини! Хіба ти не бачиш, як носяться сови і кажани?