Українське письменство

Цим впливом ранніх вражень дитинства, захопленням народним словом і музикою, на котрі з такою силою озивалась його творча душа артиста, почасти й пояснюється те, що звички, прищеплені молодому Лисенкові вихованням в панській родині і аристократичних пансіонах, не увійшли йому, як то кажуть, «в плоть і кров», і ніщо не перешкодило йому потім скинути їх з себе, як непотрібну шкаралущу. Але в момент вступу в Київський університет враження народного слова і пісні, читання Шевченка і Куліша («Чорна рада», «Записки о Южной Руси») ще не встигли перемогти старих звичок думання, навіяних вихованням. «Козацька душа», яку знаходили в Миколі його родичі-українофіли, визволялась з них поволі, але невпинно. Треба було лише кількох нових і міцних вражень, щоб чутлива душа юнака рішуче прихилилась до рідного краю і його бідолашного народу.

Такі враження і дав Миколі Віталійовичу Київський університет, властиво, ті загострені відносини національні, що склалися в студентському житті.

М. П. Старицький художньо описує перше враження, яке на нього і Мик. Віт. справив Київ і київське життя. «Ми були, — пише він, — вражені не так самим містом (воно було безлюдне і мертве в порівнянні до Харкова), як студентами, що подекуди стали з’являтись на вулицях. Здебільшого вони були в польських вбраннях, лише вряди-годи показувалась між ними «косоворотка навыпуск» або сива смушкова шапка. Мова скрізь панувала польська. Пішли ми в театр і нічого не зрозуміли: виставляли якусь комедію з варшавського життя. Пішли в більярдну — і там слуги і гості говорили по-польському. Нарешті зайшли до крамниці — і там запитали нас: co państwo chce? В кухмистерській нам запропонували «яї садзоне» і «леґуміне», що про них ми не мали ніякісінького поняття. Лисенко вже зажурився, що ми заїхали в Польщу і що чого доброго й лекції доведеться слухати по-польському».

Студентське життя зразу ж зустріло юнаків гарячими суперечками і промовами, головним чином про те, кому, якій нації повинен належати Київський університет. «Нас поразила, — пише Старицький, — сборная зала университета, принимавшая с каждым днем все более бурный вид; и в ней звучала подавляюще польская речь». «Студенти-поляки держались осторонь, ходили купками, сперечались про щось, часом говорили промови. Іноді з тих невеликих купок чутно було протести. Пам’ятаю, якось раз невеличкий кацапик в червоній сорочці Христом-Богом благав товаришів, щоб його підняли. Ми підхопили його і поставили на вікно. З цієї високості він і почав громити ляхів. Промова його була палка, щира і сильна. Зміст приблизно був такий, що всі ми, і руські — і українці, співчуваємо національним змаганням польських студентів за права свого народу і автономію, але спочуваємо тільки доти, доки вони не стають на перешкоді нашому національному розвою, нашим правам. А ви, панове, одразу ж починаєте з насильства. Київ не ваш город, а наш, і університет цей — наш, а до того й наука повинна бути вільною од національних забобонів («предрассудков»). Слова промовця справили непереможне враження на великий натовп кунтушів і венгерок. Все замовкло й стихло. Один поважний, огрядний поляк навіть похвалив: «Добже шельма муві». Але другий з гострою рудуватою борідкою і вгору підкрученими вусиками аж скрикнув: «Лже лайдак: тен університет єст наш, бо з Вільна пшенєсен». Зчинився ґвалт неймовірний, а серед того ґвалту й крику хтось в сіряку і сивій шапці гукав: «Панове, обміркуймось! Невже тепер ви не шукатимете згоди? Гей, ізгадайте даремно пролиту кров…»