Українське письменство

Такі сцени траплялись мало не щодня. Суперечки ставали все гострішими і запальнішими в міру того, як з’їздилося студентство, а на коридорах і в аудиторіях збиралося все більше народу. Розуміється, ці суперечки, ця гаряча атмосфера національної боротьби не раз примушували студента Лисенка замислитись над питанням, хто ж він, яких батьків, якої національності. Питання, що досі десь дрімали в голові, тепер прокидались, розжеврювались, розгорялись. А одповідь на них проказували враження рідних місць, рідного степу, народна пісня і палке слово поета, що його вперше знайшов М. В. у родичів. М. П. Старицький свідчить, що вони з Миколою Віталійовичем просиджували довгі ночі в розмовах про національні завдання, минувшину і сучасність. Розмови про колишню долю рідного краю переплітались з розмовами про безправність і злидні селянина-кріпака.

Університет 60-х років не був ще придушеним, заспокоєним університетом наших часів. Тоді ще не додумались до теорії середньої школи з програмою вищої, — теорії, яку так ретельно провадить в життя наше міністерство. Студентські збірки не були ще ділом абсолютно забороненим, і студентське життя не йшло так мляво, як тепер, і між перейнятою одним настроєм студентською масою не було того взаємного недовір’я, яке можна відзначити як характеристичну рису сучасного нам академічного життя.

Студентська молодь, що з’їздилась в Київ з різних провінціальних гімназій — з Житомира, Полтави, Чернігова, Новгород-Сіверського, — незважаючи на свою українську розмову, не мала ніяких політичних ідеалів, ніяких усвідомлених симпатій до культури рідного народу. Київ з цього погляду стояв далеко попереду, раз тому, що в ньому, як у більшому культурному центрі, сильніше відчувалося тодішнє піднесення громадського настрою (адже це були 60-ті роки, коли в столицях, по слову поета, «стоял шум» і «гремели витии»), й, по-друге, й тому, що тут ще з часів Максимовича, Костомарова й Куліша цікавились історією і побутом рідного народу, жива ще була й пам’ять про Кирило-Мефодіївське братство. Боротьба з польським студентством, боротьба проти польського характеру Київського університету розбуджувала почуття національності і в значній мірі утворювала те оточення, в якім швидко повинні були зростати і міцніти політичні ідеали і переконання. Так, М. П. Старицький розказує про одно студентське зібрання в одного студента — полтавця Г., розказує, як здіймалися там балачки про те, щоб підкреслити український характер Київського університету, про майбутню культурну ролю українського народу, про те значення, яке повинна мати українська мова… Ці розмови близько зачіпали Миколу Віталійовича. Він цілком переймався ідеями, які з них виносив. «Він весь «преобразился» і з завзяттям неофіта «доводив всім і кожному, що всім нам не тільки з народом, але й між собою треба розмовляти по-рідному, щоб зробити «мужицьку мову культурною і своєю».