Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Останніми місяцями, мало не зараз по смерті Миколи Лисенка, в наших часописах почали з’являтись статті, що мали завданням відновити в пам’яті, а то й просто подати до відома громадянства деякі факти особистого життя покійного, щоб те живе очарування його індивідуальності, яке зазнали на собі сучасники, не вмерло з ними, а передалось наступним поколінням. Особливо гарно і повно малює, проте, постать Миколи Віталійовича давня стаття М. П. Старицького, видрукувана ще в «Киевской старине» з приводу тридцятип’ятилітнього ювілею Лисенкового. М. П. Старицький ще тоді взяв на себе з власної волі скромну ролю біографа, цю, словами англійського історика Маколея, ролю «літературного васала, що по споконвічному ленному праву має нести своєму сюзеренові повинність подиву і пошани», — і дав прегарно виписаний нарис дитинства і молодих років М. В-ча. Цей нарис і досі може бути цікавим з огляду на ще не перевищену повноту і точність даних; тому й хочемо, користуючись ним, зазнайомити наших читальників з шкільними — власне, студентськими роками життя великого музики.
Як пройшли перші роки життя Миколи Віталійовича — добре всім відомо. Бонни, ґувернантки, французька мова, аристократичні манери і аристократична великопанська пиха — от те оточення, в якому зростав майбутній демократ, етнограф і композитор. Українська стихія, що широким поясом оточувала цей великопанський островок, спочатку в Крилові (Новогеоргіївську), де стояв орденський кірасирський полк, в якому служив батько Миколи В-ча, а потім в Гриньках, лише випадковими, поодинокими проміннями, то казкою няньки, то народною піснею проривалась в напівфранцузьку атмосферу кутка і, розуміється, не була такою дужою, щоб залишити глибокий слід в душі дитини. Далі маємо — аристократичний пансіон Ґедуена в Києві, виховання в гурті дітей титулованих польських маґнатів, харківська друга гімназія, що ні крихти не відмінила обстановки і того кола понять, в яких зростав Микола Віталійович, і нарешті Харківський університет, куди небіжчик з огляду на родинну традицію (його дядько проф. Борисяк читав в університеті лекції по мінералогії) вступив на природничий факультет.
Восени 1860 року сім’я Лисенків переїздить на зиму до Києва, і Мик. В-ч переходить з Харківського університету в Київський. До речі, вельми цікаві деякі мотиви цього переходу. В 1859 році, коли скрізь на провінції пройшли вже чутки про неминуче скасування кріпацтва, поширились якісь непевні звістки про селянське повстання, поміщики Кременчуцького і сусідніх повітів, звичайно заможніші, почали вибиратися на зиму до міст — до Полтави, Харкова та Києва. На родинній нараді в сім’ї Лисенків було вирішено виїхати в Київ, але через деякі фінансові перешкоди справа загальмувалась, і виявилось, що перебратись того року не можна: «Мы (пише М. П. Старицький про себе і Мик. В-ча) с величайшей радостью возвратились в Харьков». Але тут, в Харкові, стався один незначний факт, котрий примусив Мик. Віталійовича і його товариша одмінити свій спочатку неприхильний погляд на Київ і зацікавив їх київським життям. «Один наш товариш, — розказує М. П. Старицький, — прізвищем Косяков, з родинних обставин мусив перейти з Харківського університету в Київський. В Києві він пробув недовго, всього з місяць, а коли після того повернувся в Харків, його важко було пізнати. На йому були ботфорти, конфедератка і «носогрейка» в зубах. Він наговорив нам дивних речей, що в Києві студенти форми не носять, що життя там вільне, не так, як в Харкові, і т. д. і т. д.». Молоденький студентик не зрозумів ні національних змагань, ні партійної боротьби, що кипіла тоді в Київському університеті, звернув увагу лише на зовнішність, але його чудернацьке убрання, неймовірні оповідання і здивували, і захопили юнаків, і коли того ж таки літа на сімейній нараді знов зняте було питання, куди їхати на зиму, молодь вже нічого не мала проти Києва і навіть ставилась до його прихильно.