Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
У наступні роки він часто розмовляв про це з викладачами. «Тейлирян вчинив правильно», — казав Лемкін своїм професорам. «Як тоді бути із суверенітетом, — спитав один з неназваних викладачів, — правом держави ставитися до своїх громадян на власний розсуд?» Строго кажучи, професор мав рацію: тоді міжнародне право дозволяло державі діяти так, як вона хоче. Дивно, але не було жодного договору, який би перешкодив Туреччині вчинити так, як вона вчинила — убивати власних громадян. Тут суверенітет був повний і абсолютний.
— Суверенітет призначений для інших речей, — спростовував Лемкін, — таких, як зовнішня політика, будівництво шкіл і доріг чи забезпечення добробуту народу. Він не означає дозвіл державі мати «право вбивати мільйони безневинних людей». Якщо так, то світові потрібні закони, спрямовані проти такої поведінки.
Лемкін розповідає у спогадах про дискусію з одним із викладачів (підтвердити правдивість цих слів, на жаль, неможливо), що переросла у грандіозний момент прозріння.
— Чи вірмени коли-небудь намагалися притягнути того турка до відповідальності і заарештувати за цю різанину?
— Немає такого закону, за яким його можна було б заарештувати, — відповів професор.
— Навіть попри те, що він безпосередньо причетний до вбивства стількох людей? — опирався Лемкін.
— Розгляньмо випадок, коли людина вирощує курей, — аргументував професор. — Вона їх вбиває. Чому б ні? Це не ваша справа. Якщо ви втручаєтесь — це порушення чужого права володіння.
— Вірмени — не кури, — різко сказав Лемкін.
Професор прийняв зауваження юнака, а тоді спробував зайти з іншого боку.
— Коли ви втручаєтесь у внутрішні справи країни, ви зазіхаєте на суверенітет цієї країни.
— Виходить, що вбивство Тейлиряном однієї людини — це злочин, але те, що ця людина причетна до вбивства мільйона людей, злочином не є? — перепитав Лемкін.
Професор знизав плечима. Лемкін був «молодий і розхвилювався».
— Якби ви хоч трохи розбиралися у міжнародному праві…
Чи ця розповідь була правдивою? Лемкін повертався до цієї дискусії знову і знову{283}, пояснюючи це тим, що справа Тейлиряна змінила його життя.
Боб Сілверс, редактор літературного журналу «Нью-Йоркський книжковий огляд» («New York Review of Books»), згадує, що чув цю саму історію у 1949 році на лекції Лемкіна у Єльській школі права (Сілверс запам’ятав свого викладача як людину «самотню, навіжену, складну, емоційну, ізольовану та експансивну»{284}, як когось, хто сам насправді не є надто чарівним, але «намагається зачаровувати людей»), Лемкін розповідав цю історію драматургам, дипломатам, журналістам. Мені було цікаво, хто був цей неназваний професор, з яким він мав таку специфічну дискусію. Була одна очевидна зачіпка: щоб у такій формальній обстановці, як навчальна аудиторія, наважитися на виклик викладачеві, він повинен був цього викладача достатньо добре знати.
Я звернувся до професора Романа Шуста, декана історичного факультету Львівського університету. Казали, що цей чоловік знає «усе» про минуле цієї навчальної установи. Ми зустрілися у той самий день{285}, коли Європейський суд з прав людини переглянув справу, яку так розвивав Лемкін, постановивши, що Туреччина не може криміналізувати посилання на масове вбивство вірмен як «геноцид», слово, яке ще не було вигадано, коли ці вбивства мали місце у 1915 році.
Декан Шуст займав невеличкий кабінет у колишній будівлі австро-угорського парламенту, нині — це головний корпус університету.
Кремезний чоловік з посрібленим сивиною волоссям і приязною усмішкою недбало розсівся у своєму кріслі, мабуть, втішений, що науковець з далекого Лондона цікавиться старими історіями про його місто. Він чув про Лемкіна, але не чув про Лаутерпахта і виявив неабиякий інтерес до архівних матеріалів, які ми розкопали з Іваном.
— Чи ви знали, що, коли нацисти були тут 1941 року, вони переглядали студентські документи у пошуках євреїв? — розмірковував декан Шуст. Він вказав на рядок у формі, де навпроти пункту «національність» Лемкін написав «роду Мойсея». Студенти приходили до архівів, аби знищити свої папери, так робили і викладачі, до прикладу професор Аллерганд, який був викладачем і в Лемкіна, і в Лаутерпахта.