Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
На той час, коли Гітлер прийшов до влади, Лемкін мав за плечима шість років досвіду роботи громадським обвинувачем. Сільський хлопець з Вовковиська став визнаним юристом, мав зв’язки з найвпливовішими польськими адвокатами, суддями і політиками. Він видавав книжки, присвячені радянському кримінальному кодексу{297}, фашистському каральному кодексу Італії і революційному законодавству Польщі щодо амністій, праці були радше описові, аніж аналітичні. Він знайшов собі нового наставника — Еміля Станіслава Раппапорта, суддю Верховного суду Польщі і засновника Вільного польського університету у Варшаві, де вчився Лемкін.
Окрім цього, він брав участь у спробах Ліги Націй розробити кримінальне законодавство, відвідував конференції, вибудовуючи мережу знайомств по всій Європі. Навесні 1933 року{298}, напередодні зустрічі, яка відбудеться в жовтні у Мадриді, він написав брошуру, де запропонував за допомогою нових міжнародних правил заборонити «варварство» і «вандалізм». Потреба в таких правилах, на його думку, постала гостро як ніколи, оскільки в час, коли влада була у Гітлера, ширилися напади на євреїв та на інші меншини. Він боявся «Майн Кампф», яка стала «програмою знищення», узаконеною «Актом про надзвичайні повноваження», який ухвалив пасивний Рейхстаг, аби надати Гітлерові диктаторську владу.
Бувши практичним ідеалістом, Лемкін вважав, що належне кримінальне законодавство зможе запобігти майбутнім звірствам. На його думку, договори про захист меншин були недієвими, тому він запропонував нові правила на захист «життя народів»{299}: запобігання «варварству», знищення етнічних груп і попередження «вандалізму», нападів на культурну спадщину. Ці ідеї не були цілком оригінальними. Вони спиралися на погляди Веспасіана Пелли, румунського науковця, який просував ідею «універсальної юрисдикції» — принципу, за яким національні суди з усього світу мали б змогу притягти до відповідальності винуватців найтяжчих злочинів (шість десятиліть по тому, завдяки «універсальній юрисдикції» щодо злочинних тортур, до англійських судів потрапив сенатор Піночет). Лемкін не посилався на ранню працю Пелли, присвячену «актам варварства і вандалізму, що здатні нести в собі загальну небезпеку», втім, він поставив румунові у заслугу перелік злочинів, до яких мала б застосовуватися «універсальна юрисдикція» (такі як піратство, рабство, торгівля жінками і дітьми, незаконний обіг наркотиків). Лемкінову брошуру було надруковано у паризькому видавництві «Педон» на вулиці Суфло, що є офіційним видавцем Ліги Націй.
Лемкін очікував, що буде членом польської делегації на мадридській конференції, однак, коли він вже готувався до подорожі, Еміль Раппапорт зателефонував, аби повідомити про проблему. «Міністр юстиції{300} проти того, щоб ви їхали, — сказав йому суддя, — завдяки зусиллям “Газета Варшавська”, щоденного часопису, пов’язаного з національно-демократичною партією Дмовського».
Лемкін не поїхав до Мадрида, але сподівався, що там обговорюватимуть його брошуру і що вона зможе викликати «поступ ідей». В офіційному протоколі конференції було задокументовано, що брошуру роздали учасникам, але не було жодних доказів того, що її зміст обговорювали.
Через кілька днів після того, як конференція завершилася, а Німеччина оголосила про свій вихід з Ліги Націй, публікації у «Газета Варшавська» почали зачіпати «прокурора Лемкіна» особисто. «Не важко здогадатися про мотиви, які спонукали пана Лемкіна презентувати свій проект, — обурювалася газета 25 жовтня, — беручи до уваги те, що він належить до “расової групи”, якій найбільше загрожує “варварство” і “вандалізм”, що практикуються в деяких країнах»{301}. Газета повідомляла, що це «сумнівна честь» для Польщі — мати серед своїх представників пана Лемкіна, «автора такого штибу проектів».
Протягом року Польща підписала з Німеччиною договір про ненапад і денонсувала Договір про меншини 1919 року. Міністр закордонних справ Бек повідомив Лізі Націй, що Польща не постала проти меншин, а просто хоче рівності з іншими країнами: якщо від них не вимагається захищати свої меншини, від Польщі теж не слід цього вимагати. Коли «Нью-Йорк Таймс» повідомляла про «дрейф у бік Рейху», Лемкін покинув свою роботу публічного обвинувача.{302}