Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Коли Лемкін чотири роки по тому сидів на тій самій дерев’яній лаві, Макаревич вже викладав польське кримінальне право. Час проведення занять, можливо, й змінився — Лаутерпахт приходив на лекцію до Макаревича зранку о десятій, Лемкін — о п’ятій пополудні, — але навчальна аудиторія № 13 залишалася незмінною. Трохи схоже на те, як граф Морстін, старий галицький правитель з новели Йозефа Рота «Погруддя цісаря», щодня здійснює ритуал біля кам’яного погруддя імператора Франца Йосифа. І це триває упродовж років після смерті цісаря. «Мій старий дім, монархія, була окремим великим будинком»{291}, але тепер цей будинок «поділили, подробили, розкололи»…
Поки контроль над містом переходив від однієї войовничої групи до іншої, Макаревич орав свою ниву далі. Змінилася країна, змінився уряд, змінилися студенти, змінилися закони, а навчальна аудиторія № 13 залишалася такою ж. У подальші роки теж.
У часи радянських законів, потім німецьких декретів Ганса Франка, тоді нових радянських законів Макаревич підлаштовував свій курс лекцій до нових реалій. Після кожного заняття великий фахівець із виживання й пристосування виходив з будівлі юридичного факультету, піднімався догори вулицею Драгоманова попри університетську бібліотеку, чалапаючи до будинку № 58, який він побудував для себе. Там він врешті заходив до свого дому і міг зачинитися від світу.
Лемкін закінчив університет у 1926 році. Приблизно тоді ж він завершив{292} свій переклад новели Бялика і книгу про російське і радянське кримінальне право, до якої Юліуш Макаревич написав передмову. Часи були нелегкі і для економіки, і для політичної діяльності, маршал Пілсудський здійснив переворот, внаслідок якого було скинуто обраний уряд. На думку Лемкіна, альтернатива — націонал-демократи з антисемітськими настроями — була б ще гіршою.
Через два тижні після перевороту увагу Лемкіна привернуло нове політичне вбивство. Цього разу події були ближче до його дому, оскільки жертвою став генерал Симон Петлюра — антибільшовицький президент Західноукраїнської Народної Республіки[31], яка проіснувала короткий період у 1918 році. Його застрелили в Парижі на вулиці Расін. Та найгірше те, що вбивцею був Самуїл Шварцбард, єврейський годинникар, який хотів помститися за вбивства євреїв у Росії, які відбувалися нібито за наказами Петлюри. Судовий процес над Шварцбардом викликав нову сенсацію у засобах масової інформації{293}, за якою, через шість років після справи Тейлиряна, пильно стежив Лемкін. Серед свідків були видатні письменники, Ізраель Зангвілл — з боку звинувачення і Максим Горький — з боку захисту, втім, зірковий поворот спричинила медсестра і Український Червоний Хрест. Хая Грінберг заявила, що була свідком погромів у грудні 1919 року і свідчила про те, що солдати Петлюри вбивали під звуки військового оркестру.
Присяжні радилися менше як годину, а тоді оголосили свій вердикт: Шварцбард — «невинуватий», тому що його дії не були умисними. «Нью-Йорк Таймс» повідомляла, що до судової зали у Парижі втиснулося чотири сотні глядачів — «сивобороді євреї з Центральної та Східної Європи»{294}, «модниці з короткими зачісками» і «слов’яни-українці» — вердикт вітали схвальним «Ура Франції!». Лемкін був задоволений. «Вони не могли ані виправдати Шварцбарда [sic], ані засудити його»{295}, — писав він, вони були не в змозі покарати месника за смерті «сотень тисяч невинних кровних братів, включно з його батьками». Так само суд не санкціонуватиме того, «щоб закон брали у свої руки, нехай навіть з метою підтримати моральні стандарти людства». На погляд Лемкіна, найрозумніше було б оголосити Шварцбарда неосудним через божевілля і випустити на волю.
Лемкін слідкував за процесом з Варшави, де працював секретарем апеляційного суду після того, як трохи попрацював клерком у суді і громадським обвинувачем у Бережанах, за шістдесят миль на схід від Львова. Під патронатом професора Макаревича обидва процеси стали каталізаторами його мислення. «Поступово, але впевнено», пояснював він, формувалося його рішення діяти у напрямку того, щоб розробити нові міжнародні правила для захисту етнічних і расових груп. Платформою слугувала його «кар’єра» в судових установах Варшави{296} разом з написанням численних книжок для набуття «прихильників і впливовості». Отримувана платня була платформою для адвокатської практики.
31
Назву посади Симона Петлюри тут збережено так, як її визначає Ф. Сендс (прим. ред.).