Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
З нових зерен знову проростали рослини, але вже зовсім інші, подібні на папороті, на маленькі пальми, на кулясті кактуси, на хвощі, на деревця із розлогами кронами. І кожна рослина сяяла і ряхтіла - кожна іншою барвою.
Незабаром простір навколо Бастіяна і Місяцівни - простір над і під ними, всю оксамитну темряву біля них - наповнили рослини, які світилися, множилися і пишно буяли. З маленької піщини, з зеренця виріс (і тепер нестримно розростався) новий світлосяйний Світ, тепер він нагадував мерехтливу кулю, різнобарвний м’яч, який летів крізь порожнечу, випромінюючи врізнобіч кольорові промені. Він ріс і ріс, ріс нестримно і безнастанно, а в самій його серцевині сиділи Бастіян і Місяцівна. Узявшись за руки, вони широко розплющеними очима зачудовано споглядали це неймовірне, дивовижне видовище.
Здавалося, рослини невичерпні у своєму буянні, в породженні все нових і нових форм і кольорів. Розпускалися дедалі більші бруньки і пуп’янки, розкривалися дедалі розкішніші квіти і суцвіття. І все це буяння відбувалося в цілковитій тиші.
Уже незабаром декотрі з розквітлих рослин досягли розмірів великого соняха, інші стали завбільшки як фруктові деревця. Там були рослини з листям, що нагадувало здоровенні опахала, або грона, або китиці, були квіти, наче павичеві хвости, з разками барвистих «очок», які мінилися, переливаючись усіма відтінками веселки. Ще інші рослини були подібні на пагоди або розкриті одна понад одною парасольки з пурпурового і бузкового шовку. Де-не-де стояли дерева, їхні товсті стовбури утворювалися з переплетених численних тоненьких лозинок; вони чимось нагадували туго заплетені дівочі коси. Але позаяк були прозорі, то здавалися зробленими із рожевого скла, підсвіченого зсередини. Були там і розкішні китиці квітів, схожі на грона блаватних і жовтих лампіонів. Міріадні суцвіття тисяч і тисяч маленьких айстрочок срібно виблискували, ніби казкові водоспади; масивними темно-золотими гірляндами з віття дерев тяжко звисали переплетення дзвіночків із довгими, навдивовижу пухнастими тичинками. І всі ці незвичайні рослини сяяли, пишно і густо розросталися, розкошували і шаленіли, витворюючи незрівнянне фантастичне плетиво нетутешнього, м’якого кольорового світла.
- Ти мусиш дати йому ім’я! - прошепотіла Місяцівна.
Бастіян кивнув.
- Перелин, Нічний Ліс, - сказав він.
Він поглянув Дитинній Царівні в очі. І знову сталося те, що вже було колись сталося - тоді, коли вони вперше зустрітися поглядами. Він сидів, немов зачарований, дивлячись на неї, і не годен був відвести очей. Тоді, коли він її побачив уперше, вона була смертельно хворою, а тепер здалася йому ще прекраснішою. її порвані, роздерті шовкові шати знову стали як нові. На її сніжно-білому шовковому вбранні, на її сліпучо-білому довгому волоссі веселково вигравали відблиски різнобарвного, лагідного світла. Його мрія збулася.
- Місяцівно, - приголомшено прошепотів Бастіян. - Тепер ти знову здорова?
Вона всміхнулася.
- Невже ти не бачиш, мій Бастіяне?
- Хочу, щоби все навіки залишалося таким, як у цю мить, - мовив вів.
- Мить вічна, - відказала вона.
Бастіян мовчав. Він не зрозумів її відповіді, та йому і не хотілося замислюватися. Єдине, чого він прагнув, - сидіти перед нею і дивитися. Милуватися нею.
Розкішні парості, які випромінювали світло, поступово почали витворювати довкола Місяцівни і Бастіяна щось схоже на сіті, на павутину, на пишнобарвну тканину, що огортала їх, утворюючи суцільну завісу. Невдовзі ця завіса стала нагадувати велике кругле шатро із казкових килимів. Та Бастіян не зважав на те, що діється назовні. Він не знав, що Перелин розростається все далі й далі, що рослини збільшуються. Світлосяйним дощем, як мерехтливі іскорки, раз у раз падали, тут же проростаючи, насінини, із них безнастанно розвивалися все нові та нові пагони.
Бастіян сидів, цілковито поринувши у споглядання Місяцівни.
Він не зміг би сказати, як довго так просидів, скільки часу минуло, багато чи мало, аж раптом вона прикрила йому очі своєю долонею.
- Чому ти змусив мене так довго на тебе чекати? - долинуло до нього її питання. - Чому змусив йти до Старця Із Мандрівної Гори? Чому не прийшов, коли я тебе покликала?
Бастіян ковтнув слину.
- Усе тому, що... - видушив він збентежено, - тому, що я думав... Це було все, що завгодно, і страх - у тому числі... Та насправді я просто соромився постати перед тобою, Мі- сяцівно.
- Соромився? Чому ж?
- Як тобі сказати, - ще дужче знітився Бастіян, - я... Ти ж, ясна річ, чекала когось іншого, когось, хто був би тебе вартий.
- А ти? - запитала вона. - Хіба ти не вартий?