Нескінченна історія

- Скільки захочеш - і чим більше, тим ліпше, мій Бас­тіяне. Чим більше бажань, тим багатшою і різноманітні­шою стає Фантазія.

Бастіяна це здивувало і приголомшило. Але власне че­рез те, що йому пообіцяли виконати нескінченну кількість бажань, на гадку не спадало жодне.

- Я не знаю, - відказав він нарешті.

Якусь мить тривала тиша, а тоді він почув її ніжний, як у пташки, голос:

- Це дуже погано.

- Чому?

- Тому що тоді не буде Фантазії.

Бастіян спантеличено мовчав.

Він розгубився. Йому заважало відчуття нічим не обмеже­ної свободи, а також те, що зараз усе залежало тільки від нього.

- Чому тут так темно, Місяцівно? - запитав він.

- Спочатку завжди буває темно, мій Бастіяне.

- Мені б дужо хотілося побачити тебе знову, Міся­цівно, знаєш, як тоді, коли ти подивилася на мене.

І знову почувся тихеніький, мелодійний сміх.

- Чому ти смієшся?

- Бо радію.

- Чому?

- Ти щойно висловив своє перше бажання.

- І ти його виконаєш?

- Так. Подай-но мені руку!

Так він і зробив - і відчув, що Місяцівна вклала щось у його простягнуту до неї долоню. Це «щось» було крихітне, але на диво важке, надзвичайно холодне, а ще - тверде і не­мовби мертве.

- Що це, Місяцівно?

- Піщинка, - відповіла вона. - Все, що залишилося від мого безмежного світу Фантазії. Я дарую її тобі.

- Дякую, - сказав розгублений і вражений Бастіян. Він дійсно не знав, що йому робити з цим подарунком. Ось якби отримати від неї щось живе!

Та доки Бастіян розмірковував над тим, чого сподіва­ється від нього Місяцівна і що йому треба зробити, аби не розчарувати її, раптом відчув, що у його руці щось вору­шиться, - дивне відчуття, схоже на лоскіт чи ніжне по­шкрябування. Було темно хоч в око стрель, та все ж Бастіян глянув на свою долоню.

- Дивись-но, Місяцівно! - прошепотів він, - піщинка починає ряхтіти і мерехтіти! А зараз - бачиш?! - у ній запа­лало крихітне полум’я. Ні, це паросток! Місяцівно, це ні­яка не піщинка! Це світляне зернятко, і воно проростає!

- Добра робота! - пролунав її голос. - Бачиш, як легко тобі це дається!

Цяточка на Бастіяновій долоні зажевріла ледь поміт­ним світлом, воно дедалі яскравішало, минуло ще трохи часу і світло вихопило з оксамитної темряви два дуже не­схожі дитячі личка, що схилилися над чудесним вогником, як над дивом.

Бастіян поволі відняв руку - і осяйна цяточка зависла між ними в повітрі, ніби маленька зірочка.

Зеренце проростало надзвичайно швидко, це було видно неозброєним оком. Ось із зернятка вихопився перший па­гін, з якого, своєю чергою, почали розвиватися бруньки, листочки і пагінці, а набубнявілі пуп’янки стали вибухати дивовижними, чудовими, різнобарвними квітами, які сві­тилися у пітьмі кольоровими вогниками.

З цих квітів одразу формувалися і дозрівали невеличкі плоди; щойно достигнувши, вони вистрілювали, немов крихітні ракети, обсипаючи все навколо, ніби конфетті, пі­стрявими іскристими зливами химерного, дивовижного насіння.