Нескінченна історія

Та навіть якби він постійно пам’ятав про свою колись незугарну зовнішність, зараз це вже не мало майже ніякого значення. Крім усього іншого, забування минулого відбу­валося геть непомітно. І коли Бастіянові неприємні спогади остаточно розвіялися, на їхнє місце прийшла упевненість, що він усе своє життя був красивим - таким, як тепер. Від­так він перестав думати про те, що хотів би бути вродли­вим, адже навіщо прагнути того, що у тебе вже й так є.

Одначе усвідомииши, що він красивий, Бастіян відчув у глибині душі якесь невдоволення, в ньому прокинулося нове бажання. Бути всього лише гарним - ні, це не так важ­ливо, це не може бути метою! Він захотів бути дужим, си­льнішим від усіх. Найдужчим!

Отак він ішов і йшов собі лісом Перелином - усе далі й далі, аж доки не зголоднів. Відчувши голод, Бастіян зірвав - спершу тільки з одного дерева, але потім і з другого, і з третього - плоди дивовижної форми, до всього, вони ще й світилися. Не знаючи, чи їстівні вони, хлопець обережно покуштував. Зайве казати, як страшенно зрадів Бастіян, коли виявилося, що вони не просто їстівні, а й невимовно смачні: декотрі - терпкуваті, інші - медвяно-солодкі, ще інші - ледь гіркаві, він їв - і йому хотілося ласувати ще і ще. Ідучи, він зривав плід за плодом, насолоджувався, сма­куючи їх, і водночас відчував, як у його тіло вливається ди­вна, чудесна сила.

Тим часом мерехтливий підлісок довкола нього став густим та непролазним і оточив Бастіяна щільною стіною. До того ж, із дерев звисали якісь різноманітні ліани, якесь повітряне коріння, вони переплітались із заростями трав і кущів. Бастіян прорубував собі шлях ребром долоні, і хащі розступалися, наче від ударів мачете. Та щойно він прохо­див, вузенька просіка за ним відразу ж змикалася - так, ніби її ніколи і не було. Хлопцеві вдалося пройти ще трохи, як нараз шлях йому загородила ще одна стіна. Цього разу то були дерева-велетні; вони росли одне коло одного зовсім впритул, між ними не було видно ні щілини, ані шпарки.

Що тут лишалося робити Бастіянові? Він простягнув руки і розхилив два могутні стовбури, але щойно він про­брався крізь цю щілину, стовбури дерев безгучно зімкнули­ся!

У Бастіяна вирвався крик тріумфу.

Він побачив, що має владу над пралісом!

Якийсь час вів розважав себе тим, що йшов напролом крізь зарості, наче той слон, який відгукнувся на поклик. Сили у нього не меншало, він не мусив зупинятися, щоби перевести дух, йому не кололо в боці, не калатало серце, він навіть не впрів.

Нарешті відчув, що вже досить. Йому захотілося пог­лянути на Перелин, на свої володіння, згори, щоби з’ясувати, як задалеко розлігся цей праліс.

Отож Бастіян подивився вгору, поплював собі на руки, схопився за першу-ліпшу ліану і почав підніматися по ній, без жодного зусилля, як циркачі-акробати, навіть не допо­магаючи собі ногами. На якусь мить йому невиразно при­гадалися шкільні уроки фізкультури, коли він - на преве­лику втіху всього класу - лантухом повисав на линві чи те­ліпався в самісінькому низу. Згадавши ці давно минулі ча­си, він усміхнувся. От заціпило би однокласників, якби во­ни побачили його тепер! Вони заздрили б йому і пишалися б ним, а він би на них не зважав.