Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
і Бастіян цілком виразно почув, як той каже:
- А манери? - почув він за собою буркотіння. - Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.
- Я називаюся Бастіян, - сказав хлопець, - Бастіян Бальтазар Букс.
У що мить Бастіян зробив неабияке і дуже важливе відкриття: можна бути цілком переконаним у тому, що чогось хочеш — можливо навіть роками, — доки переконаний, що це бажання нездійсненне. Та коли зненацька опиняєшся перед можливістю того, що це бажання збудеться, втілиться у життя, здійсниться, то починаєш думати лише одне: ліпше було б ніколи цього не бажати.
Принаймні так воно було з Бастіяном.
Тепер, коли все раптом стало таким невідворотно реальним, він волів би просто-напросто втекти. Ось тільки, здається, втікати нема куди. А тому він повівся, як жук, що прикидається мертвим і завмирає догори лапками. Він вдав, ніби його нема, принишк, зачаївся, спробував зробитися якомога меншим, — щоправда, це вже не могло йому допомогти.
Старець Із Мандрівної Гори продовжував розповідь, водночас записуючи все заново, про те, як Бастіян поцупив книжку, як він сховався на шкільному горищі й почав там її читати. Відтак знову почалися Великі Пошуки Атрею, який знову прийшов до Прадавньої Морли, знову знайшов Фухура в Йґрамулевій павутині понад Великою Безоднею, і знову Атрею почув, як Бастіян налякано зойкнув. Знову його вилікувала старенька Урґль, і знову його повчав Ен- гівук. Він знову пройшов через Браму Великої Таїни і зробив крок у Бастіянове відображення в Брамі Чарівного Дзеркала. А тоді знову були Вітряні Велетні та Місто- Примара, і Ґморк, і чудесний порятунок Атрею, і повернення до Вежі Зі Слонової Кості. А поміж цими подіями діялося все те, що пережив сам Бастіян: він знову запалив свічки, знову побачив Дитинну Царівну, і знову вона марно чекала, що він прийде. А потім вона знову вирушила в дорогу в пошуках Старця Із Мандрівної Гори, і знову піднялася східцями з літер, і знову ввійшла у яйце, і знову відбулася ціла їхня розмова, слово до слова, яка закінчилася тим, що Старець Із Мандрівної Гори знов почав писати і розповідати Нескінченну Історію...
...і так триватиме віки вічні, бо ж неможливо, щоби в перебігу того, що вже сталося, настали якісь зміни. Тільки він, Бастіян, міг утрутитися. Тільки він міг розімкнути це замкнуте коло подій. І він мусить це зробити, якщо не хоче і сам опинитися в цьому безконечному кругообігу. Йому здавалося, що ця історія вже повторювалася тисячі разів, і тепер у ній вже не було ні «раніше», ні «пізніше», все ставалося нараз, одночасно. Тільки зараз він зрозумів, чому затремтіла рука Старця. Замкнуте коло вічного повторення одного і того ж було кінцем без кінця!
Бастіян не відчув, як його обличчям потекли сльози. Уже майже втрачаючи свідомість, він раптом закричав:
— Місяцівно! Я йду!
І в ту ж таки мить одночасно сталося дуже багато речей.
Шкаралупа великого яйця під дією якоїсь несамовитої сили репнула і розпалася на частини, прокотився гуркіт, ударив грім, звідкілясь здалеку налетів страшний буревій
і увірвався на горище зі сторінок книжки, що її Бастіян тримав на колінах, тож вони голосно зашелестіли. Бастіян відчув могутній порив вітру: він розвіював його волосся і дув просто в лице — так сильно, що йому аж забило дух; полум’я свічок на семираменно- му свічнику затанцювало і лягло майже плазом, а тоді другий, ще несамовитіший порив вітру вирвався з книжки і погасив усі свічки.
Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту.
XIII.
ПЕРЕЛИН, НІЧНИЙ ЛІС
- Фісяцівно, я йду! - ще раз тихо проказав Бастіян,
опинившись у цілковитій темряві. Він відчував, що з цього імені струменить невимовно солодка, прекрасна, чарівливо-п’янка сила; коли він вимовляв це ім’я, його переповнювала радість. Тому він іще кілька разів проказав його - тихо-тихо, майже подумки:
- Місяцівно! Я йду, Місяцівно! Я вже тут.
Але де - тут?
Він не міг угледіти ані найменшого промінчика світла, одначе те, що його огортало, вже не було холодною пітьмою горища; це була оксамитова, затишна, тепла темрява, і в ній він почувався у безпеці. Він був щасливий. Весь його страх, уся скутість десь поділися. Щоправда, він усе ще пам’ятав про них, але тільки як про щось давно минуле. На душі в нього було так легко і радісно, що він навіть тихесенько засміявся.
- Місяцівно, де я? - запитав він.
Він майже не відчував ваги свого тіла. Бастіян понишпорив руками довкола себе і зрозумів, що витає в повітрі. Під ногами у нього не стало ні матраців, ані підлоги. Його охопило дивовижне, чудове, незнане досі відчуття безмежної свободи - він ніби відірвався від усього і від усього відмовився. Ніщо з того, що хоч колись обтяжувало його, обмежувало чи лякало, не годне його тут досягнути.