Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
Однак у ньому розкішному різнобарвному лісі, серед квітів, які світяться кольоровими вогниками, де для того аби насититися, треба всього лише простягти руку і зірвати плід, стати спартанцем майже неможливо.
На сході, над виднокраєм Перелину, зажевріли перші промені світанку; вони були ніжно-перламутроаі. І що більше розвиднювалося, то стрімкіше блякнуло мерехтіння нічних рослин.
- От і добре, - сказав Бастіян, звертаючись сам до себе, - бо я вже подумав, що тут узагалі ніколи не настає день.
Він сидів у чашечці квітки і розмірковував, що тепер робити. Чого йому хочеться? Злізти вниз і знову йти далі? Звісно, він володар Перелину, отож може прокладати собі шляхи, як заманеться. Він міг би ходити тут днями, місяцями, ба навіть роками. Джунглі неозоро великі, він міг би блукати ними до кінця життя, та так ніколи з них і не вибратися. Нічні рослини Перелину невимовно прекрасні, але Бастіян знав, що йому потрібне зовсім не це. Ось якби він зумів перебрести пустелю - то була б зовсім інша річ. Та ще якби це була найбільша пустеля Фантазії! Ось чим дійсно можна було б пишатися!
Тої ж таки миті він відчув, як цілою велетенською рослиною струсонуло. Стовбур-стебло різко нахилився, пролунали якісь дивні хрускіт і тріск. Бастіянові довелося міцно триматися, щоби не викотитися з квітки, яка перехилялася все більше і більше, а тоді завмерла. Бастіян знову подивився на Перелин - і вжахнувся. Нічний Ліс неймовірно змінився.
Зійшло сонце й освітило картину страхітливого спустошення і суцільної руйнації. Від велетенських нічних рослин мало що залишилося. Швидко, набагато швидше, ніж виросли, під палючим промінням сонця вони блискавично трухлявіли, перетворюючись на порох, на дрібнесенький кольоровий пил. Подекуди ще стирчали пеньки окремих велетнів-дерев, але і вони розпадалися, осідаючи та осипаючись, немов башточки і вежі замків із піску, коли ті висихають на сонці. Усе це діялося майже блискавично. Останньою вцілілою була рослина, що в її квітці сидів Бастіян. Та коли він, щоби не випасти, спробував ухопитися за одну з пелюсток, вона розсипалася під його руками і розвіялася на вітрі хмаркою пороху. Щойно тепер, коли вже ніщо не перешкоджало дивитися на землю, Бастіян зрозумів, на якій запаморочливій висоті опинився. Хлопець не мав бажання сторчголов полетіти вниз - упасти, ризикуючи скрутити собі в’язи, отож вирішив, що треба спробувати злізти.
Обережно, уникаючи кожного зайвого поруху, він вибрався із квітки й обережно сів верхи на стебло, яке тепер було вигнуте дугою, наче вудилище. Та щойно він перебрався на стебло, квітка опала - і, вже у падінні, перетворилася на хмарку червоного піску.
Надзвичайно обережно просувався Бастіян стовбуром рослини додолу. Хтось, може, й не витримав би, побачивши, що це за висота, і, охоплений панікою, зірвався б униз, але Бастіян тепер уже не знав, що таке паніка і запаморочення, в нього були залізні нерви. З іншого боку, він розумів, що від найменшого необережного руху рослина може зламатися. Небезпека змусили його цілковито з • середи- тися, відтак просувався він надзвичайно повільно.
Нарешті Бастіян дістався до місця, де стовбур спершу став випрямлятися, а потім і зовсім вирівнявся. Він обхопив його руками і почав неквапно зісковзувати вниз. Кілька разів його обсипало різнобарвним пилом і піском. Бічних гілок уже не було, навіть найменші сучки негайно розвалювалися, тільки-но Бастіян пробував скористатися ними як опорою. Що далі вниз, то стовбур товщав, і незабаром його вже неможливо було обхопити. Але Бастіян усе ще був дуже високо над землею - так високо, немов на дзвіниці. Він зупинився, щоби подумати, як же злазити далі.
Однак розмірковувати вже не було сенсу. Велетенський стовбур раптом здригнувся. Те, що ще залишалося від стовбура, переламалося, утворивши шпичастий стрімчак, з якого Бастіян скотився - сторчголов, кілька разів крутонувшись у повітрі, аж доки врешті-решт не опинився внизу. Хмара кольорового пилу й піску, що полетіла вслід, почала його засипати, але він якось виборсався на волю, витрусив пісок із вух та з одягу і кілька разів сплюнув пилюку, що набилася в рот. А тоді розгледівся довкола.
Те, що відкрилося його очам, не могло не вразити: пісок, що оточував його зусібіч, постійно переміщався, перебуваючи у повільному безупинному русі. Він то крутився у дивовижному вихорі, то перетікав, то ніби повзав туди- сюди, збираючись у дюни різної висоти - часом більші, а часом менші. Особливістю цих дюн було те, що вони могли утворюватися яких завгодно розмірів, але незмінно однієї барви. Блакитний пісок збирався в блакитні горби, зелений - у зелені, а фіолетовий - у фіолетові. Перелин зник, перетворившись на пустелю, але яку пустелю!