Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Війна з релігією від початку була складовою колективізації. По всій Україні ті самі активісти, котрі засновували колгоспи, знімали також церковні дзвони або наказували робити це іншим. Дзвони розплавлювали чи розбивали, церковну власність плюндрували, а ікони палили.[444] Над священиками знущалися, а святині оскверняли. Олександр Гончаренко згадував комсомольців, які «зруйнували все всередині в церкві, звалили іконостас, зняли панікадило й... зробили склад із церкви».[445] Багато очевидців — з сучасних Одеської, Черкаської та Житомирської, інших областей України запам’ятали на довгі роки як закривали церкви, а особливо як скидали дзвони.[446] Дружина священика, що походила з Полтавської області, описала як зруйнували дзвіницю в її селі: «Коли чоловік піднявся, щоб зняти дзвін, і дзвін впав на землю і задзвенів, то всі присутні заридали. Кожен плакав і прощався з дзвоном, тому що це був останній раз, коли він дзвонив...».
Після цього актив потрощив церковні ікони. Тоді ж її чоловіка заарештували разом з багатьма іншими священиками: «Вони взяли його і ми залишилися самі, так мій син став безбатченком».[447] Інші священики були змушені покинути свої парафії або змінити роботу. Їм довелось кардинально перебудувати звичне життя, працювати чорноробами або піти на завод. Багатьох з них депортували разом із «куркулями».[448]
Руйнування фізичних релігійних символів держава супроводжувала репресіями проти священиків та хвилею агресивної антирелігійної пропаганди й нападами на релігійні ритуали, котрі практикували насамперед в селі. У сільських та міських школах дітям наказували не вірити в Бога. Держава заборонила традиційні свята — Різдво, Великдень, дні різних святих, а також недільні служби, замінивши їх на більшовицькі свята: Перше травня або річницю революції. Проводилися лекції з атеїзму та антирелігійні збори. Незмінний традиційний цикл життя селянина — хрестини, весілля, похорони — було порушено. Замість шлюбу влада заохочувала «збирання до купи», тобто до зміни громадянського стану після реєстрації подружжя в державних органах, а не в церкві, і без традиційного свята або застілля.[449]
Протягом цього десятиліття також було втрачено музичні традиції. Зазвичай молодь села, попередньо домовившись, збиралася на вечорниці або досвітки в хатах односельців. Дівчата допомагали удовам прясти або вишивати, а хлопці співали і грали на музичних інструментах. Ці традиції поступово зникали, так само як і танці по неділях або інші неформальні зібрання, котрі супроводжувала музика. Відтепер дозвілля молоді контролював комсомол, а виконання музики на селі звузилося до офіційних концертів та заходів.[450]
У той же час раптово зникли кобзарі та лірники. Протягом століть музиканти з бандурами і колісними лірами були традиційним явищем у житті українського села. Їхнє миттєве зникнення багато хто пояснював масовими арештами. І хоча цьому немає документального підтвердження, окрім згадки в мемуарах Дмитра Шостаковича, така версія подій є цілком імовірною. Навіть без організованого знищення шансів на виживання в кобзарів було мало: паспортний закон 1932 року обмежив їхнє пересування; селяни, котрі самі потерпали й помирали від голоду, не могли допомогти їжею, а продовольчі картки для кобзарів були недоступні. Також вони неодмінно привертали увагу міліції, адже їхній традиційний репертуар включав багато козацьких дум з антиросійськими мотивами, які після революції набули додаткового анти-радянського звучання. У 1930 році один небайдужий харків’янин написав листа до місцевої газети, з обуренням стверджуючи, що він почув, як кобзар на ринку співає антирадянських і антисемітських пісень та лає Леніна:
Пісня напевно була популярною, тому що двоє етнографів записали ті самі рядки в іншого сліпого кобзаря на ринку в Кременчуку. Коли до нього підійшли міліціонери, щоб заарештувати, він заспівав іншу пісню:
444
Нолл, Трансформація громадянського суспільства, 269–71.
445
“Case History LH38: Oleksandr Honcharenko, Cherkasy oblast”, in U.S. Congress, Investigation of the Ukrainian Famine, Report to Congress, 325–9.
446
Див, наприклад, свідчення Василя Павловича Нечипоренка та Якова Антоновича Дзюбишина, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 163, том 2, 116; та “Testimony of Mr. Sviatoslav Karavansky”, in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: First Interim Report of Meetings and Hearings of and Before the Commission on the Ukraine Famine, meeting and hearing 8 October 1988 (Washington, D.C.: U.S. G.P.O., 1987), 79; також “Case History LH8”, “Case History LH46” and “Case History SW34”, all in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, Report to Congress, 256, 345 and 386.
447
Олександра Биковець, “Інтерв’ю з Олександрою Биковець”, в Holodo-mor Research and Education Consortium (Святослав Новицький, 1 вересня 1983 p.), з архіву і з дозволу власника авторських прав “The Ukrainian Canadian Research and Documentation Centre”.
448
Свідчення Лариси Дончук, Конгрес США, Дослідження голоду в Україні, 1932–1933, другий звіт, 138.
449
Olesia Stasiuk, “The Deformation of Ukrainian Folk Culture During the Holodomor Years”, trans. Marta Olynyk, Key Articles on the Holodomor Translated from Ukrainian into English, Holodomor Research and Education Consortium, 12–13.
450
Нолл, Трансформація громадянського суспільства, 340–87.
451
ЦДАГОУ, 1/20/3108 (1930), 1.