Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Як і тогочасні партійні лідери, керівництво ОГПУ не скаржилося на відсутність амбіцій. З усіх зернових регіонів СРСР від України очікували найбільше «куркулів»: 15 000 «найміцніших та найактивніших куркулів» повинні були заарештувати, 30 000–35 000 «куркулів» з родинами підлягали виселенню, 50 000 — розміщенню у Північному краї. Для порівняння, відповідні цифри «куркулів» у Білорусі були 4 000–5 000, 6 000–7 000 та 12 000 (в Сибіру). У Центрально-Чорноземній області заарештувати 3 000–5 000, 10 000–25 000 виселити, до 20 000 розселити в Північному краї. Ймовірно, вищі цифри для України відповідали вищому відсотку селян серед населення. Також можливо, що вони віддзеркалювали московське сприйняття українських селян як джерела перманентної політичної загрози.[410]
Згодом необхідність забезпечити виконання великих планів зробила антикуркульську риторику більш безжальною й непримиренною. Вже в січні 1930 року слідчий ОГПУ використовував термін «куркулі та білогвардійські бандити» для опису противників колективізації. Таким чином «куркулів» ідентифікували не тільки як класових ворогів, а й як ворогів народу (агентів «Білої гвардії») і злочинців.[411] Мова безпосередніх виконавців ставала дедалі брутальнішою. У селі Долота селяни зірвали обов’язкові збори своєю відмовою записатися у колгосп. Клич головного агітатора залишився без відповіді:
«Давайте! Вже пізно, — закликав він. — Скоріше залишитеся, швидше підете додому». Ніхто не ворухнувся. Усі сиділи мовчки. Голова, обурений тишею, щось нервово нашіптував на вухо агітатору... Ми продовжували мовчати. Це дратувало керівництво, особливо голову колгоспу. Як тільки агітатор закінчив нас вичитувати, голова кинувся з-за столу, схопив першого-ліпшого чоловіка, і почав його щосили трусити. «Ти... ворог народу!» Він закричав, захлинаючись від люті: «Чого ти чекаєш? Може, Петлюри?»[412]
Така швидка асоціація з «Петлюрою», тобто іменем, яке уособлювало антирадянське повстання, знову ж таки, була не випадковою, адже для агітаторів усі, хто не вступав до колгоспів, ставали контрреволюціонерами — учасниками розгромленого українського національного руху — отже, одними з багатьох «ворогів» радянського режиму.
Це були не просто образи. З початком розкуркулення ця отруйна риторика мала відчутні наслідки: коли селянина називали «куркулем», він автоматично ставав зрадником, ворогом і не громадянином. Він втрачав право власності, легальний статус, свій дім і місце роботи. Його майно йому більше не належало; зазвичай за цим наступала конфіскація. Актив разом з агітаторами та міліцією могли забрати хату та інші будівлі, реманент, худобу і робили це абсолютно безкарно.
Матеріальна база новостворених колгоспів була результатом масового грабунку більш заможних селян. В одному звіті керівників Колгоспцентру в лютому 1930 року схвально говорять про застосування «рішучих методів» у боротьбі з «куркулями» — «конфіскацію куркульської власності... засобів виробництва, техніки, худоби та кормів. Будівлі куркулів використовують громадські організації, або працівники господарства як гуртожитки».[413]
На практиці розкуркулення перетворилося на грабунок. Деяку «куркульську власність» після конфіскації продавали на відкритих торгах. Одяг та різні дрібні речі складали на вози, розташовані на сільських майданах, а односельців закликали купувати колишнє майно сусідів:
Наче зараз бачу картину, що врізалась тоді в мою дитячу свідомість: перед сільрадою дівка-комсомолка веде «торг». Візьме якусь кофтину з купи майна, відібраного у розкуркулених, тріпне тою кофтиною і питає: «Хто скільки за цю вещ дає?»[414]
Проте більшість речей просто розкрадали. В одному селі на Харківщині «розкуркулили» одразу дванадцять господарств. Відбувалось усе так: натовп з 400 осіб під червоними прапорами рушив до обійсть селян, які значилися в списках на розкуркулення. Вони прийшли, розібрали хати та взяли все, що хотіли. Один з ватажків зняв шапку і кожух з «куркуля», тут же вбрався в них і пішов.[415] В іншому селі голова колгоспу та актив просто поділили конфісковані речі між собою.[416] Хтось, на згадку про минуле, назвав цей вид грабунку «воєнним комунізмом».[417]
Часто конфіскація була швидкою і насильницькою. На Чернігівщині місцеві бригади викинули селянську родину на вулицю посеред зими. Роздягнених людей привели до холодної хати, у котрій вони мали відтепер жити.[418] У Березнегуватському районі дванадцятирічну дівчину залишили у самій сорочці, з іншої дівчини, котра була в самій сорочці, зняли панталони. Одяг стягли навіть з немовляти і матері, яких викинули на вулицю, а коли жінка попросила в них хоча б рядно, їй відмовили.[419]
410
ГАРФ, 9414/1/1944 (1930), 17–25, публ. Viola, Danilov, eds. The War Against the Peasantry, 240–1.
411
ЦА ФСБ РФ, 2/6/599 (1928), 292–9, в кн. А. Берелович, ред., Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД, том 3, 71.
412
Dolot, Execution by Hunger, 18–19.
413
ГАРФ, 7446/1/283 (1930), 13–18, в кн. В. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 2, 292–303.
414
Свідчення Анастасії Шпички, в кн. Л. Коваленко, В. Маняк, упоряд., 33-й: Голод: народна книга-меморіал (Київ: Радянський письменник, 1991), 53.
415
ЦА ФСБ РФ, 2/8/344 (1930), 344–56, в кн. В. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 2, 141–4.
416
Свідчення Килини Василівни Дикун, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 89.
417
ГАРФ, 7446/1/283 (1930), 13–18, в кн. В. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 2, 198–203.
418
Свідчення Марії Лещенко, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 522.
419
РДАСПІ, 17/3/779/ (1930), 18–20, в кн. В. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 2, 303–5.