Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
В інших випадках розкуркулення розтягувалось на кілька місяців. Коли один селянин відмовився вступити до місцевого колгоспу, керівництво змусило його за це заплатити: «А тоді почали накладати на нас ті податки. А тоді більше і більше накладають. Значить, уже й коров, а вони масла накладають, і вони сир, і молоко — а вже нема з чого!» Коли в родини нічого не залишилося, бригадири приїхали забрати «остатки»:
А пізніше почали закраму витрушувати. Закраму, це значить де засіки були — де зерно засипали. То під’їжджали тими підводами й нагружали й забирали то все. Забрали те, а тоді почали забирати таке як одежу. Поступово все йшло... Тоді позабирали вже те, що ми надівали, що надівали в зимі: кожухи там, чи якісь ті свити були, чи щось. То все позабирали. Тоді почали роздягати.
Згодом активісти викинули родину з хати посеред зими, батька ув’язнили, а кілька дітей і старі пізніше померли від голоду.[420]
У деяких випадках експопріація проводилася накладанням високих податків, оформлених заднім числом. Один селянин передав власну худобу до колгоспу. Попрацювавши рік, він вирішив забрати корів назад: його діти голодували — було потрібно молоко. Йому дозволили забрати худобу, але наступного дня запропонували заплатити високі податки, котрі призначено сплачувати «індивідуальним» господарствам. Щоб зібрати кошти на сплату податків, селянин повинен був продати корову, двох кіз і дещо з одягу. Податки продовжували зростати, і згодом родина була змушена продати хату і перебратися до сараю, де вони спали на сіні. Урешті-решт вони втекли, і поступово призвичаїлись до життя в Ленінграді.[421]
Проведення колективізації супроводжувала пропагандистська кампанія. Там, де хід колективізації сповільнювався, інколи залучали частини Червоної армії. Військові крокували вулицями, проводили тренування, стріляли в повітря. Або селом проносилася кавалерія. Іноді з’являлися бригади міського агітпропу, «кілька сотень людей з сусідніх міст [марширували] акуратними колонами..., звичайні заводські робітники, студенти, офісні працівники, їх надсилали, щоб показати селянам підтримку колективізації міським населенням. Вони привозили пропагандистські фільми, ставили вистави і постійно кричали».[422] Окрім демонстрації солідарності між містом і селом, присутність робітників також підкреслювала марність і безглуздість опору. Селяни повинні були зрозуміти, що робітники міста також підтримують колективізацію, й не стануть їм союзниками для спротиву колгоспам.
Під тиском вимог стосовно виконання плану хлібозаготівель, натхненні й застрашені пропагандою, комісії або бригади з колективізації часто вдавалися до відвертого залякування та катування. І мемуари, й архіви рясніють прикладами «переконування», що включали погрози, переслідування та фізичне насильство. В одному російському селі бригада зґвалтувала двох «куркульок» і змусила старого танцювати і співати перед тим, як жорстоко його побити. В іншому російському селі роздягнули й роззули старого чоловіка, й невдовзі наказали йому ходити навколо кімнати, доки він не впав знеможений. Звіт ОГПУ також розповів про інші види тортур: «У селі Ново-Олександрівка секретар комсомольського осередку Єрохін змусив середняка затягнути зашморг на своїй шиї. Коли селянин почав задихатися, секретар знущався з нього, приказуючи: “На воду, пий!”»[423]
Син ще одного «куркуля» з Полтавщини пригадував, як його батька зачинили в холодній коморі, не давали три дні їсти й пити. Він ковтав сніг, що набивався крізь шпарини. На третій день погодився вступити до колгоспу.[424] В Сумській області місцева бригада влаштувала свій штаб у хаті одного селянина. Вони сиділи за столом у великій кімнаті, поклавши перед собою револьвер без кобури. Селян, незгодних вступати в колгосп, по черзі викликали до штабу. Усім, хто не хотів писати заяву на вступ, погрожували зброєю, і якщо це не спрацьовувало, писали на кожусі крейдою або вугіллям «злісний непостачальник хліба державі» і замикали в холодній на іншому хуторі.[425]
Також було багато випадків жорстоких знущань. В одному селі бригада спалила хату, в якій жили дві дівчинки, котрі щойно осиротіли. Старша дівчинка пішла працювати в колгосп, а звідтіля її не відпустили доглядати за важко хворою сестрою. Ніхто не виявив жодного співчуття до сиріт. Натомість сусіди розібрали рештки хати на дрова і розтягли останні речі, які сестри змогли врятувати.[426]
420
“Case History LH46, anonymous, Dnipropetrovs’k area”, in U.S. Congress. Investigation of the Ukrainian Famine, Report to Congress, 339–41.
421
Свідчення Олени Давидівни Демченко, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 505–6.
422
Dolot, Execution by Hunger, 25.
423
ЦА ФСБ РФ, 2/8/40 (1930), 6–17, в кн. Viola, Danilov, ред., The War Against the Peasantry, 281.
424
Свідчення Івана Самсоновича, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 503–4.
425
Свідчення Миколи Демидовича Фененка, в кн. Коваленко, Маняк, упоряд., 33-й: Голод, 540–2.
426
Нолл, Трансформація громадянського суспільства, 124.