Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Такий спонтанний і негайний опір продовжувався і протягом наступних років. З 1928 по 1933 рік поголів’я рогатої худоби та коней в СРСР скоротилося більш ніж на половину. Кількість свиней зменшилася з 26 до 12 мільйонів. З 146 мільйонів овець та кіз залишилось 50 мільйонів.[466]

Незарізаних тварин віддавати в колгосп також ніхто не збирався. В одному селі ДПУ спостерігало за натовпом, що намагався побити комсомольця за спробу відвести чужого коня до колгоспу. В іншому селі двадцять жінок, озброєних палицями, забрали з колгоспу своїх коней. Ще в одному селі вщент спалили стайні, повні коней — їхні колишні власники вирішили, що нехай краще тварини загинуть, ніж дістануться колгоспу.[467] Селяни заявляли, що «краще знищити усе», ніж дати можливість владі забрати їхню власність.[468]

Не бажаючи усуспільнювати домашню худобу, окремі селяни просто виганяли її на вулицю. У селі Єкатеринівка на Північному Кавказі один селянин вигнав свою гніду кобилу й прив’язав до її шиї дошку з написом: «Забирай, хто хоче». У звіті про цей інцидент з обуренням сказано, що кобила відіграла роль «куркульського агітатора», вона «тинялася по селу цілих два дні, викликала в кого цікавість, в кого сміх, а в декого — паніку».[469]

І винищення тварин, і відмова їх усуспільнювати були цілковито особистою справою: селяни не хотіли втрачати своє майно, свою їжу, своє власне майбутнє. Але влада трактувала забій тварин як політичний акт. На її думку, це був навмисний «саботаж», породжений контрреволюційними міркуваннями, тому саботажників й відповідно карали. Одного чоловіка змусили ходити селом з прив’язаною до шиї головою мертвої корови за те, що він відмовився віддати цю корову до колгоспу і зарізав її сам. Колгоспні бригадири хотіли «показати усьому селу, що може статися, що чекає на кожного».[470] Зазвичай тих, хто різав свою худобу, автоматично зараховували до «куркулів» (якщо досі їх такими не вважали), з усіма наслідками: розкуркуленням, арештом, депортацією.

Не дивно, що і вимоги здати насіннєве зерно викликали бурхливі реакції. Спогади про конфіскації зерна, нестачу продовольства та голод попередніх років були ще свіжими. Одна жінка, яка навесні 1933 року була восьмирічною дитиною, запам’ятала день, коли десятки людей, переважно жінки з порожніми мішками, бігли через двір її родини в напрямку загатів із зерном на залізничній станції. Це були люди з навколишніх хуторів, настільки виснажені, що «не мали навіть сили тягнути [зерно] за собою» — зерно, котре конфіскували в них під час хлібозаготівель. І хоча охоронцям не вдалося завадити селянам потрапити до сховища, з Полтави прибув кінний загін міліції. Вершники подавили і покалічили багато «злодіїв». Кільком селянкам вдалося втекти з зерном, але багато повернулося ні з чим.[471] Цей випадок не був поодиноким явищем — у звіті по шістнадцяти районах в Україні ДПУ зафіксувало повстання після «усуспільнення» насіннєвого зерна, у результаті яких загинуло тридцять п’ять чоловік «з нашого боку», тобто міліції та посадовців. Ще тридцять сім було поранено і 314 побито. У відповідь міліціонери вбили двадцять шість повстанців, яких вважали «контрреволюціонерами».[472]