Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Протягом лише кількох місяців зими 1929–1930 років сталінська влада здійснила другу революцію на селі, що стала для багатьох більш важливою і приголомшливою, ніж Жовтневий переворот. По всьому СРСР розкуркулювали, арештовували та висилали заможних селян, місцевих лідерів, священиків та інших шанованих у громаді людей. Інколи під час вступу до колгоспу майже всі мешканці села залишалися без землі, худоби, а іноді й без даху над головою. Церкви закривали, ікони палили, а дзвони розбивали.

Внаслідок такої політики виник потужний, дещо хаотичний, здебільшого збройний опір. Точніше кажучи, спротив не слідував за колективізацією, адже в різних формах він супроводжував кожен етап розкуркулення й колективізації, від хлібозаготівель 1928 року до депортацій 1930 року, та продовжувався до 1931–1932 років, коли голод унеможливив подальший спротив державі. Від початку відсіч селян зумовив примусовий характер колективізації: чим більше селяни опиралися колгоспам, тим більше це розлючувало надісланих на село працівників та місцевих активістів, які застосовували насильство й втрачали людяність. Спротив, особливо в Україні, також викликав занепокоєння керівників держави. Для всіх, хто пам’ятав повстання 1918–1919 років, селянські виступи в 1930 році стали своєрідним дежавю та нагадували про небезпеку.

На різних етапах колективізації опір набував різних форм. Усе почалося з відмови вступу до колгоспів, що також було формою опору. Багато українських селян не довіряли радянській державі, проти якої вони воювали ще десять років тому. У деяких районах України сільське населення заледве оговталося після голоду та нестачі продовольства в 1929 році; до того ж в Україні не існувало традицій спільного володіння орною землею, й у селян були вагомі причини вірити, що чужі люди з міста змінять їхнє життя на гірше, а не на краще. По всьому СРСР селяни не хотіли віддавати власну худобу, своїх корів, коней і реманент на користь чогось незрозумілого. Навіть у Росії, де збереглися традиції співволодіння землею в общині, селяни з підозрою ставилися до колективних господарств, як до незнайомих структур, майбутнє яких видавалося непевним. Радянська держава вже була знана запровадженням різких змін, які невдовзі так само швидко згортали. Дехто пам’ятав, що після безладу Громадянської війни настав більш «прийнятний» НЕП і тому вважали, що колективізація — це чергова, короткотривала радянська примха, про яку невдовзі забудуть.