Перунів цвіт

Добромисл важко зітхнув і повів плечем, намагаючись звільнитися від кайданів.

— Не вбив мене, бо можу стати у пригоді, — сумно посміхнувся ректор. — Але й від інших відокремив, бо можу їх навчити, як звільнитися.

— Зараз, зараз я звільню тебе!

— Ні, не можна!

Але Годвін вдарив по кайданах хвостом. Кайдани задзвеніли, ніби сотня дзвонів.

— Тікай, бо все пропало!

Сполошилася варта. Годвін чув, що до них наближаються з десяток вояків. Він кинувся вбік, Калина — за ним.

— Годвіне, квітка папороті! — кричав йому навздогін Добромисл.

— Добре! — відгукнувся дракон.

Переслідувачі наближалися. Годвін несподівано завернув за ріг і затягнув за собою Калину. Варта пробігла повз них.

— Залазь на спину, — пошепки сказав він мавці. — Тримайся міцно.

— Що сталося? Я нічого не розумію! — Калина залізла на спину Годвіну і примостилася поміж крилами.

— Ніколи зараз пояснювати!

Годвін визирнув із-за рогу й пересвідчився, що варта повертається. Він щосили кинувся бігти підземними лабіринтами до виходу з печер, де на поверхню землі вела широка вертикальна шахта із люком. За спиною він чув гамір переслідування.

«Вихід стережуть. Що робити? Як вибратися? — думки, ніби скажені, метушились у драконовій голові. — Прохід уже звужується. Не втекти! А може?…»

Годвін різко зупинився, підпускаючи варту ближче. Дорослим драконам вже було тісно у вузьких тунелях, але вони заповзято переслідували княжича.

— Полетіли! — крикнув Годвін і розправив крила.

Збиті з пантелику витівкою Годвіна, передні вартові також спробували летіти, проте їхні великі крила чіплялися за стіни й ламалися. Задні переслідувачі тиснули на застряглих товаришів, збивалися до купи, гарчали від болю та злоби.

Вигравши трохи часу, Годвін продовжував бігти ще декілька сотень метрів, доки не почув неподалік сміх і не відчув подуву вітру.

— Злазь, Калино! — наказав Годвін.

Мавка обережно спустилася на землю.

— Мені погано. Я зовсім не щаслива зараз, — тихо сказала вона, обхопивши голову руками. — Земля йде з-під ніг…

— Слухай, у мене на поясі в мішечку мотузка. Обв’яжи себе за талію, а потім — мене. Вихід завжди стережуть двоє. Вони сидять по обидва боки коридору, за яким — злітний майданчик. Ти підійдеш нечутно, так, як ви вмієте, до одного з них і закричиш. Другий підбіжить до товариша і звільнить прохід. Ти галасуватимеш, а я непомітно пройду на майданчик повз стіну. Потім я злечу, потягну тебе за собою, відкрию люк, і ми опинимося нагорі, у лісі.

— У лісі? — радо відгукнулася Калина. — Я згодна.

— Ніхто не питає, чи ти згодна. Просто виконуй!

Вони підійшли ближче. Вартові обговорювали сьогоднішні події.

— Не думаю, що це назавжди. Кір протримається до першої помилки.

— А Він? Просто піде?

— Не знаю. Давай не будемо про це.

— Давай. А то раптом…

Калина наосліп пішла на їхні голоси.