Перунів цвіт
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Перунів цвіт». Краткое содержание книги:
Втекти із Землеграда вдається одному лише Годвіну. Його завдання — знайти квітку папороті, яка подарує шанс здолати Велеса, звільнити рідних і запобігти масштабній війні. Але часу обмаль, Перунів цвіт нікому з нині живих зірвати не вдавалось, а від нових друзів Годвіна — бездомного домовика, відьми-початківця й нерозторопної мавки — більше проблем, аніж користі.
За тяжкими думками непомітно закінчивсь урок. Пригнічений і стривожений, Годвін поповз до виходу. Біля дверей на нього чекав Сайрес.
— Годвіне, ти не міг би навідатися до музею? — запитав дядько й подав дракону ключ. — Там я малим мавку привів, а світла мало, і в неї волосся блякне. Перевір, як там вона.
— Добре, — зітхнув Годвін.
Він спустивсь ярусом нижче, нарікаючи на своє життя. То камені, то дурнуватий брат, то мавки якісь. Позаминулого року він уже бачив мавку. Квола, нецікава, неосвічена, як і всі наземні істоти, яких їм показував у музеї Сайрес. Цього року після посвяти він нарешті сам підніметься нагору й погляне на той чудернацький світ, крихти якого їм так обережно підсовували на уроках біології… Але він погано літає… Коли хлопці розминали крила, Годвін зазвичай займався в лабораторії. Що, як через це невміння його позбавлять князівства?… А алхімія… Чи вдасться йому зробити філософський камінь? Сам Добромисл не зміг… Ех, через ці камені самі неприємності!..
Годвін відкрив двері й увійшов до музею. Хитре розташування лінз і дзеркал допомагало наповнювати цю глибоку печеру сонячним світлом, у якому купалися рослини, метелики, дрібні тваринки. Посеред печери на камені сиділа істота, схожа на людину, — молода струнка дівчина з довгим — аж до п’ят — зеленим волоссям. Темні очі її сумно дивилися на Годвіна.
— Як тебе звуть? — запитав Годвін.
— Що? — здивовано підняла брови мавка.
— Ім’я є у тебе?
Дівчина знизала плечима.
— А де живеш?
— Під калиною.
— То й будеш Калиною.
— Добре…
— Як почуваєшся?
— Спати хочу. У лісі дощ, — ледь чутно відповіла Калина.
— Звідки знаєш?!
— Я відчуваю.
Княжичу здалося, що в розширених зіницях мавки пливуть грозові хмари.
— Ну то я піду.
— Куди? — сонним голосом запитала мавка.
— Додому.
— І я додому хочу.
— Уже скоро. Зачекай трохи. Ну, бувай.
Калина хитнула головою, закрила очі.
Годвін зачинив двері й без усякого бажання повернувся до палат.
Гості з Півночі та Півдня
Гості з Візантії прилетіли зранку — цар із повнолітнім царевичем у супроводі кількадесяти здорованів-вояків. Цар був старим і млявим, царевич — сумирним і сором’язливим, із дрібною пурпуровою лускою. Особливо очікували на них Уна та Улас, проте обидва вони розчарувалися: молодий південний володар був надто спокійним для брата та надто слабким для сестри.
Коли гості віталися з князівською родиною, Уна тихо мовила Годвіну: «Яке сумне видовище — ця його ганебна статура! З нього вийде манюсінький царьок!» — і відійшла до Лади. Така її поведінка зовсім не засмутила царевича, якого, як з’ясувалося, цікавила тільки наука. За якихось десять хвилин Годвін уже демонстрував гостю лабораторії, а ображена Уна відчитувала Ладу за те, що служниця нібито погано відшліфувала великі роги князівни.
Опівдні прибули гості з Литви. Очі Уни засяяли захватом назустріч м’язистому зеленокрилому княжичу й супроводжували його протягом усієї святкової трапези.
— Що, закохалася? — посміхнувся Годвін.
— Ні, але принаймні, є у що! — кокетливо крутнула рогами князівна.
Після обіду литовці запропонували розважитися — влаштувати вільний драконячий бій. Землеградська молодь радо відгукнулася на цю пропозицію.
Від литовців на бій вийшов княжич Вітольд і запросив на поєдинок візантійського царевича. Слабкий, неповороткий візантієць за правилами просто не міг відмовитися, тому він сумно зітхнув, повільно вийшов у центр кола, зробив якийсь непевний рух і з готовністю впав на землю від сильного удару великої лапи литовця.
Після цього один за одним на арену виходили запальні русичі і швидко наражалися на кігті та роги супротивника. У литовця була помітна перевага у вазі, швидкості й витривалості. Окрилений успіхом, засліплений перемогою, Вітольд гарчав і бив крилами, а Годвін таємно радів, що не досягнув того віку, коли дракони можуть привселюдно битися.
Нарешті литовець здолав останнього з бажаючих битися, витягнувся й заревів: