Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
До Забрьох підійшли хлопці з відром риби, і Андрійко запропонував:
— Пані господине, а чи не поміняєте рибку на картоплю? Карасики — один в один, як сонечка, окунці та плітки самі у рота просяться. Запекти на вогні — смакота!
Параска зацікавлено зиркнула на рибу, але...
— Ах ти, паскуднику малий! Я ж ту картопельку та своїм потом поливала, та зранку до ночі за нею доглядала, і полола, і підгортала! Та вона для мене така, як золото! А ти тієї риби натягав за хвильку, та й ще хочеш мене обдерти?! Дам тобі три картоплини за відро паршивої риби!
На що Андрійко відповів розсудливо:
— То їжте, пані, свою золоту картопельку, тільки зуби не поламайте, а я собі поласую рибкою досхочу.
І розвернувся, щоб іти геть.
— Та щоб тобі ті карасі боком повилазили! — не могла вгамуватись Параска. — Що ти хочеш за рибу?
З воза озвався Іван і сердито буркнув:
— Параско, дай дитині картоплі, дай цибулі і що там у нас ще є, та нехай іде з Богом.
Параска слухняно виконала наказ чоловіка, кинула Андрійкові у подолок сорочини кілька картоплин, загорнула городину в полотнину, передала Сергійкові, навіть посміхнулась до нього і погладила по голівці. Потім взяла з відра кілька рибин, нарвала кропиви під кущем і поклала рибу в ту кропиву, але коли хлопчаки відійшли подалі, повернулась на Івана:
— Все роздай та йди додому голяка! Та хіба ти господар, та хіба ти чоловік?! Лайдак ти, а не господар!
Її лайка загубилась у нічній імлі, що оповила стан довкола млина. Де-не-де біля возів запалали багаття. Від річки потягнуло холодом. Сплутані коні, незграбно перескакували, паслись і вишукували в полі соковиту траву. Вони стиха іржали, фиркали, перемовляючись між собою, стріпували гривами. Дим від вогнів поплив над полем, густо завис над ним, мов туман. На небі з’явився місяць, роса спала на трави і посріблила їх під місячним сяйвом. Чорну, мов сажа, небесну твердь хтось нелінивий із зовні став проколювати голками, і на небі розсипом почали вимальовуватись зірки... Тисячі колючих зірок переморгувались між собою. З річки раз по раз долинало важке плескання риби. Настала така затишна, така казкова українська ніч...
Хлопчаки з напівпорожнім відром риби та виміняною городиною прийшли до Мельника. Той саме розкурив люльку із запашними травами і мрійливо вдивлявся в ніч.
Андрійко відкашлявся і звернув на себе увагу Мельника. Той глянув на хлопців веселим поглядом і запитав:
— Що козаки, у гості до мене?
— Господарю, дозвольте вас рибкою пригостити, щойно наловили... — сказав Андрійко.
— А-а, хитруни... прийшли до старого оповідок послухати? — видно, що Мельник зрадів своїм гостям. — Тоді беріть казан та наставляйте юшку. А я вам таку оповідку заготував, що жижки будуть труситися від страху! Не боїтеся?
Хлопці з якимсь острахом дружно проковтнули грудки, котрі стали у них поперек горла, і в один голос відповіли:
— Ні, не боїмося...
— Тоді до роботи, а я вам зараз допоможу.
Поки хлоп’ята чистили рибу та городину, Мельник викотив їм казан, почепив на триногу над заготовленими дровами, нахилився над полінцями, щось шепнув, і під казаном спалахнув сніп іскор, вогонь весело заплигав по деревині. Хлопці зі здивуванням і острахом перезирнулися між собою. Мельник налив у казан води із відра. Андрій щось сказав на вухо Сергійку, той кудись побіг і скоро повернувся з гуртом дітлахів, що радісно взялися допомагати їм куховарити.
— Оце — по-братському, по-козачому, — похвалив Мельник. — А що за козак, який не уміє юшки зварити, правда ж? То ви козакуйте, а я обійду стан, гляну, чи усюди порядок, — і пірнув у пітьму.
Він уже обійшов увесь стан, поговорив з людьми про те, про се та підійшов до воза Забрьох. А на возі — хропіння, що страх!
— Іване, побійся Бога, хропеш, наче той ведмідь у барлозі! — штурнув Івана в плече. — Дай людям поспати.
Та насправді Іван спав під возом, він завовтузився звідтам і відказав:
— Та то не я, то моя Параска.
Параска, почувши своє ім’я, на мить затихла, а потім забурмотала під носа:
— Щоб йому прочуханів... Та щоб тебе чорти взяли... Та я їх...
— Парасонько, голубонько, спи, моя мила, спи... — промуркотів Іван з-під воза.
Параска посміхнулася крізь сон і з не властивою їй лагідністю промуркотіла:
— Лайдака ти! Та я тобі...
— Така вона буває — любов, — вирішив про себе Мельник і повернувся до вогнища, яке колом обсіли хлопчаки.
Ті встигли зголодніти і раз у раз зазирали до казана. Юшка весело булькала, лоскотала запахом ніздрі, розпалювала апетит. Мельник підійшов до компанії, тримаючи під рукою велику круглу хлібину.