Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
То був кришталевий паланкін, у якому напівлежала Дитинна Царівна. Паланкін несли четверо її невидимих слуг - Сили Дитинної Царівни, і він майже не вирізнявся на тлі льодовиків, бо кришталь паланкіна вельми нагадував прозорий кристал криги, а сліпучо-білі шати і біле волосся Дитинної Царівни майже неможливо було відрізнити від снігу, що лежав навкруги.
Царівна перебувала в дорозі вже давно, багато днів і ночей. Незважаючи на дощ і спеку, крізь густий морок і при ясному місячному світлі несли її чотири Сили, все далі й далі, як вона їм і наказала, все далі й далі - кудись, світ за очі. Вона не робила різниці між тим, що можна було стерпіти, і тим, що було геть нестерпним, - так само, як і колись, коли, правлячи у своєму царстві* (* Прохасько зрозумів, що «царство» краще за «цісарство», але пізно), вона давала рівне право на існування і світлому, і темному, і прекрасному, і потворному. Дитинна Царівна приготувалася до всього, до будь- яких випробувань, бо Старця Із Мандрівної Гори можна знайти або де завгодно - або ж ніде.
І все ж таки шлях, що ним ішли чотири невидимі Сили Царівни, не був цілком випадковий, а їхній вибір дороги не був по-справжньому довільний. Дедалі частіше Ніщо, яке вже поглинуло величезні простори Фантазії, залишало їм як єдино можливий прохід яку-небудь вузесеньку стежечку. Часом то були міст або брама, печера чи тіснина в горах, і Дитинна Царівна у своєму паланкіні ледве встигала пройти по них (або через них), достоту в останню мить, а тоді вони раптом зникали, охоплені Ніщо; часом паланкін рухався по гладіні озера, затоки чи лиману: невидимі Сили проносили смертельно хвору Царівну, майже не торкаючись хвиль, тому що для цих носіїв не існувало різниці між земною твердю і поверхнею води.
Отак вони піднялися врешті-решт аж до закутих у кригу найвищих відрогів Гір Долі, одначе не зупинилися там, а далі рухалися все вище і вище, безупинно і невтомно. І оскільки Дитинна Царівна не дала їм ніякого іншого наказу, вони і далі піднімалися вгору, весь час угору. А вона нерухомо лежала у своєму паланкіні, на подушках і з заплющеними очима. Вона лежала так уже дуже довго. Останні слова, мовлені нею, були ті, які вона проказала, прощаючись із Вежею Зі Слонової Кості: «Ідіть кудись!»; таким і був її наказ.
Тепер паланкін рухався глибокою ущелиною, в тіснині, немовби прорізаній поміж двома суцільними стінами скель, причому цей прохід був лише трішечки більший від ширини паланкіна. Тіснину вкривав м’який і пухнастий шар снігу, може, навіть метрової товщини, але невидимі носії не провалювалися в нього і навіть не залишали на ньому слідів. На дні ущелини панувала сутінь: денне світло вкрай вузенькою смужкою насилу пробивалося сюди звідкись зверху. Стежка непомітно піднімалася догори, і що далі просувався по ній паланкін, то ширшою і ближчою ставала смута денного світла. Аж раптом, геть несподівано, стрімкі скелясті стіни ущелини зовсім розступилися, відкривши неозору панораму - безкраю рівніну. Ціла залита сліпучо-білим сяйвом, вона то спалахувала, то дрібно рях- тіла. Це і було найвище місце Гір Долі. На відміну від більшості інших гір. Гори Долі увінчувала не вершина, а гігантське плоскогір’я, завбільшки як ціла країна.
А посеред цього плоскогір’я височіла вкрай незвичайна на вигляд невеличка гора. Вона чимось нагадувала Вежу Зі Слонової Кості; по суті, то був вузький і високий конус, але яскраво-синього кольору. Зблизька ставали помітними численні химерної форми зубці, які стирчали в небо, ніби бурульки, перевернуті догори гостряками. Приблизно на половині висоти цієї невеличкої гори, на вістрях трьох таких «бурульок»-зубців лежало яйце, як дім завбільшки.
Це велетенське яйце півколом оточували численні зубці- «бурульки» синього кольору, схожі на труби велетенського органа, саме вони й утворювали верхівку конуса. Яйце мало круглий отвір - очевидно, двері або вікно. І саме у цьому отворі зненацька з’явилося чиєсь обличчя; той, кому належало це обличчя, уважно розглядав паланкін.
Ніби відчувши цей погляд, Дитинна Царівна розплющила очі.
- Стійте! - тихо сказала вона.
Чотири невидимі Сили зупинилися.
Дитинна Царівна підвелася.
- Це він, - мовила вона. - Останній відрізок шляху до нього я мушу здолати сама. Чекайте на мене тут, хоч що би діялося.
Лице в круглому отворі яйця зникло.
Дитинна Царівна висіла з паланкіна і, як була, босоніж, пішла сніговою рівниною. їй було дуже боляче йти по снігу, який де-не-де взявся тонесенькою льодяною кіркою і ранив ноги. Крижаний вітер розвівав білосніжне волосся і шати Дитинної Царівни.