#Галябезголови

Полковник Жадкін сподівався: дні за три істерика дружини вичерпається і вона почне поводитися адекватно, та з кожним новим днем Юлю огортали все більші страхи. За тиждень після надзвичайних подій це вже не просто псувало Феліксу Аскольдовичу настрій, а й заважало боротися за власне життя, бо саме так він і трактував пошуки убивці депутатської матінки. І коли тринадцятого (!) березня зранку дружина замалювала день на настінному календарі з таким трагічним виглядом, наче перекреслювала все їхнє життя, розгублено глянула на чоловіка, ніби дорікнула без слів: нам жити лишилося — місяць, не втримався та я-ак лясне Юлю по щоці!

— Ти з глузду з’їхав?! За що?! — пані Жадкіна розридалася невтримно, та пан полковник жінку не пожалів, бо ніколи не зупинявся, не довівши справи до фіналу.

Вхопив дружину за руку, смикнув до себе.

— Ця падла Гашинський вже у трьох наших аптеках хазяйнує! — гаркнув. — Невже не хочеш помститися?

— Дуже хочу… — прошепотіла.

— Тоді, може, припиниш скиглити і спочатку врятуємося?!

У пані Жадкіної — клац! — мізки й увімкнулися. Збудилася, задихала схвильовано, проте без істерики. До чоловіка:

— Феліксе! Логічніше — спочатку помститися, — натякнула обережно. — Нейтралізуємо народного обранця навіки і тим автоматично врятуємо наші життя. І аптеки повернемо. І можемо зайняти місце Гашинського, приміром.

— Юлю! Ти наче вчора народилася! І наче вчора у цьому бізнесі! — здивувався полковник.

— А що не так? Хто стоїть за торгівлею в країні контрафактними ліками? Гашинський же?! Йому ж відкати кейсами тягають! У нього гроші акумулюються! Значить, за всі мотузки теж смикає він! А хіба то справедливо? Це правоохоронець має робити! Людина, у якої є вплив на поліцію, суди, податкову. Ти, приміром.

— Жінко, ти серіалів надивилася?

— У чому я не права, Феліксе?!

— Гашинського мочити сенсу немає, бо у наших спрутів голів немає!

— Що за маячня!

— Яку сферу не візьми: хоч оборонку, хоч енергетику, хоч будівництво, всюди замість голови — по десятку щупалець! А у кожного рівноцінного щупальця така паща — елефанта без проблем проковтне!

Пані Жадкіна зацьковано глянула на чоловіка.

— Я… все життя вважала, що ми — щупальця! Одні з вузького кола обраних… щупалець!

— Рідна, ми прагнемо! Ми ж — не у цацки-пєцки граємося. Все серйозно! Я, може, навіть балотуватимуся на наступних виборах!

— Якщо виживемо, Феліксе! У нас лишився тільки місяць! Десять діб уже спливли, а в тебе хіба є результати? Ти хоч щось дізнався про того покидька, який кейс поцупив?!

Жадкін дуже сподівався: ідентифікація грабіжника, якого хтось убив у будинку депутатської мами, принесе зачіпки, за допомогою яких він зможе розплутати клубок злочинів, та час спливав, а поліція так нічого і не дізналася про покійника — ані прізвища, ані імені-по-батькові. В чоловіка документів при собі не було, а перелік речей, знайдених у кишенях, складався з сонцезахисних окулярів, упаковки презервативів і балончика із засобом «Свіже дихання». І сам одяг — звичайний інтернаціональний мас-маркет — був настільки безликим і безособистісним, що його міг носити як житель Європи, Азії, так і двох Америк! І що за один? Киянин? Приїжджий? У базі людей, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності в Україні і країнах Європи, не засвітився. Перевірили всю інформацію щодо осіб, які зникли безвісти, — теж нічого! Відкатали «пальчики» — нова загадка! У квартирі мами Гашинського відбитків покійника не знайшли, тож по всьому виходило: покійник був звичайним пішаком. Використали і викинули! Але хто і як?! Опитали усіх, кого тільки могли: жителів будинку, де мешкала загибла, працівників прилеглих до вулиці магазинів, кав’ярень і офісів… Нічого!