#Галябезголови

Чорнобай задумався про «Леваду» років двадцять тому, коли остаточно змирився з тим, що створив сім’ю у такий примітивний і безглуздий спосіб, як випадковий секс, і безальтернативно зосередився на бізнесі. Вже мав кілька фірм, які займалися оптовою торгівлею будівельними матеріалами, і цілком був тим задоволений, хоча шкільний дружбан Антін Черпак, який став юристом і дуже хотів стати ще хоч кимось, зудів у вухо, що торгувати будматеріалами — замало!

— Чому не будуєш, Андрюхо? У тебе будматеріали — дешевші бруду! — все намагався переконати Чорнобая розширювати бізнес.

Якось друзі вибралися на риболовлю до озера поблизу Затятового. Отоді-то Чорнобай вперше і побачив колишню партійну базу відпочинку. «Дідько, яке ж казкове місце комуністи собі обрали!» — подумав, і хоч мрії понесли, малюючи, як тут усе можна відновити, та калькулятор у мізках теж не байдикував. Уже й прикинув: аби вдихнути життя у занедбаний об’єкт, Чорнобаєві доведеться продати не тільки всі бізнеси, а й квартиру, автівку, нирку і душу. Усміхнувся, поставив на мрії хрестик.

А Черпак загорівся. Кілька місяців після поїздки на озеро все вмовляв Чорнобая:

— Давай ризикнемо, Андрію! Ти займешся реконструкцією бази, я — юридичним супроводом. У нас все вийде!

— Шукай інших партнерів, брате. Я — пас, — відповів тоді Чорнобай і забув про казкове місце біля озера.

Згадав за п’ятнадцять років, коли саме метикував, у якому напрямку далі рухатися, бо з торгівлею будівельними матеріалами покінчив давно, переключившись на постачання медичного обладнання. І хоча справа пішла, але обірвалася несподівано і драматично: Чорнобай заприсягся ніколи не згадувати цей період свого життя, з якого, як із чорної діри, видряпувався на твердий ґрунт кілька років. І лише коли згадка про минулі події перестала викликати майже неконтрольовану агресію, вирішив, що повернувся! Готовий рухатися далі, до нових… чорних дір. Продивлявся в Інтернеті комерційні оголошення, бо завжди так робив, аби орієнтуватися у ситуації, і наштовхнувся на повідомлення про продаж бази. Ціна вразила — власник майже задарма віддавав об’єкт з будівлями, десятьма гектарами лісових угідь і озером.

— Чи глянути?! — вирішив поїхати до озера, хоча ніколи не мав планів започаткувати бізнес у сфері відпочинку і дозвілля. Та щось же потягло!

— А раптом! — бурмотів, скеровуючи автівку до «Левади». А спитай його: на що сподіваєшся, чоловіче?! — навряд чи відповів би.

Дива не сталося. На місці колишнього прихистку для радянської еліти побачив тільки розграбовані занедбані руїни: п’ятнадцять років забуття остаточно знищили базу відпочинку. У такому стані її наважився би придбати тільки божевільний, якому невтямки: відновлення висмокче не лише всі гроші, а й усі сили, натхнення і саме життя. Та п’ять років тому, віддаючи гроші за колишню партійну базу відпочинку «Левада», Андрій Іванович Чорнобай вже розмірковував іншими категоріями і відчував себе настільки вільним, що аж… Боже!