#Галябезголови

Певно, всі, кому стала відома ймовірна дата близької смерті, закреслюють кожний прожитий день, ніби прощаються з ним. Галя теж закреслювала дні на настінному календарі. Спочатку, коли знайшла його у тумбочці біля ліжка, лише здивувалася: як же багато всього зайвого зберігають люди. І оскільки в тумбочці календар заважав, поклала його на верхню поличку одежної шафи. Перед тим лиш закреслила день — п’яте березня, наче б те могло перекреслити не тільки день, що минув, а й усі карколомні його події.

— Все почалося п’ятого березня, — прошепотіла. — Аннушка розлила олію! А я — каву.

Та скоро місце на верхній полиці зайняв алюмінієвий кейс, який добра рука пані Хитрук повернула до гостьової кімнати зрубу Чорнобая. Галя заховала його туди, аби пізніше здихатися: і кейса, і його вмісту. Для того знадобилося дістати з шафи настінний календар: врешті перестав існувати горизонтально і геть не функціонально по тумбах і поличках, розправив сторінки, мов крила, на стіні, гордо демонстрував дні, тижні, місяці.

— Шосте! Тьома зрадив мене, — Галя закреслила ще один день березня. — Сьоме! Маю дякувати, що у Тьоми такий гонористий і такий відморожений батько: іноді це допомагає, — закреслила. — Восьме! Зарозуміла бабця, яку свекор приставив до мене. І настирний хлопець на ім’я Сашко, — викреслила і їх. — А ще — постригла каліку.

Невдовзі перекреслені дні на календарі почали нагадувати кладовище, а швидкість, з якою спливало життя, лякала не менше, ніж перспектива померти скоро. Галя намагалася нівелювати час до безподієвої аморфної маси — сірої, наче перемішані в одному відрі день і ніч. Їй здавалося, це гальмує час до майже повної зупинки. Прокидалася вранці, довго лежала на постелі, очікуючи, поки Чорнобай покине будинок. І лише після того, як позашляховик свекра виїжджав на вулицю, врешті вставала. Байдужо перебирала продукти у холодильнику і на полицях кухні.

— Треба щось приготувати, аби Чорнобай не вважав мене невдячною, — шепотіла.

Іноді готувала, та частіше поверталася до кімнати, лягала на постіль, бо відчувала, як сили покидають її. Так зграя щурів тікає з корабля, який тоне.

— Вже тону? — прислухалася до себе, наче тіло мало надати швидку й однозначну відповідь. Та марно.

Під вечір до будинку в Затятовому повертався Чорнобай. Гукав ще від вхідних дверей, наче невістка гасала цілісінькими днями невідомо де.

— Галю! Ти вдома?

Галю не дратувала настирна впертість, з якою Чорнобай день у день повторював дурнувату фразу. Не відповідала. Лежала на постелі у гостьовій кімнаті і навіть не вмикала світло. І лише коли Чорнобай починав стукати у двері, підводилася. Відчиняла двері, намагалася не дивитися на свекра, який стояв по той бік дверей у коридорі.

— Не відволікайте мене, — відводила погляд, відповідала відсторонено і байдужо. — Я дуже зайнята!

Зачиняла двері і знову лягала на постіль: і вже невтямки дівчині — день за вікном чи ніч! Та за тиждень після повернення зі столиці терпіння Чорнобая вичерпалося.