Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
З доступних матеріалів неможливо дізнатися, наскільки реальним був цей «ентузіазм та активність». Існуючі мемуари натякають на те, що ті, хто приєднався до бригад активістів, чи навіть більшість з них, не були ні ентузіастами, ні циніками, ні злочинцями, а просто боялися. Вони вважали, що в них немає вибору. Над ними тяжів страх побиття, каліцтва, голоду або зарахування до «куркулів» чи ворогів. Комсомольці отримували прямі накази брати участь у розкуркуленні й напевне вважали, що неможливо відмовитись від їхнього виконання.[398] Один учитель пізніше згадував про власну участь у розкуркуленні: «Оточували село, доставляли їх на станцію пішки, жінок, дітей, старих, кого хочете, і відправляли в теплушках на Північ».[399] Інший учитель пояснював, що «усіх учителів вважали учасниками соціального перетворення села, тому ми автоматично ставали активістами і повинні були переконати людей вступити у колгоспи». Тих, хто відмовлявся, могли розкуркулити або виселити до іншого району в межах України.[400]
Усіх, хто опирався розкуркуленню, активісти називали «ледарями» або «злодіями», котрі наживалися на злиднях простих селян.[401] Проте багато місцевих виконавців були так само тероризовані і травмовані насильством та мілітарною пропагандою, як і їхні жертви. А коли почався голод, частина з них померла.
Одного січневого ранку 1930 року, невдовзі після приїзду двад-цятип’ятитисячників до села Долота, селяни дізналися, що групу шанованих місцевих мешканців — учителя, службовця, власника магазину та кількох заможних господарів — заарештовано. Одразу після цього жінок та дітей заарештованих викинули на вулицю з їхніх власних осель. Одна з жінок, дружина селянина, відомого як Дядько Тиміш, спробувала опиратися виселенню:
Вона пручалася і схопила їх за волосся. Нарешті її витягли з хати і кинули на сани. Поки двоє чоловіків її тримали, з хати вивели дітей. Дещо з їхніх речей поскидали на сани та відвезли. Двоє чоловіків із сільради ще тримали жінку Дядька Тимоша та дітей, які плакали, голосили, а потім зникли у зимовій хуртовині.[402]
Через кілька днів після депортації цього заможного селянина та його дружини чи то до Сибіру, чи то до іншої місцевості — цього ніхто не знав — чоловіки з Москви оселилися у хаті Дядька Тимоша й зробили з неї районну управу.
Те, що описує Долот, було початком «розкуркулення» — огидного бюрократичного терміна для позначення «знищення куркулів як класу».[403] Але хто був «куркулем»? Як вже зазначалося, це поняття не набуло широкого вжитку в СРСР до початку колективізації, ще менш уживаним воно було в Україні. Хоча газети рясніли цим словом, до нього постійно зверталися агітатори й посадовці всіх рівнів, починаючи від повалення царизму воно завжди залишалося невизначеним і незрозумілим. У своїх мемуарах про революцію в Росії Катерина Олицька помітила це ще під час Громадянської війни:
До куркулів зараховували всіх незадоволених на селі. Також до них записували родини, котрі ніколи не мали наймитів. Якщо в господарстві було дві корови, корова і ялова або пара коней, то таке господарство вважали куркульським. До сіл, де селяни відмовлялися віддавати надлишки хліба і при цьому в ньому не виявлено куркулів, відправляли каральні загони. І селяни обирали на зборах, кому «пошитися в куркулі». Мене тоді це приголомшило, але селяни пояснили: «Наказано виявити куркулів, нікуди не дінешся». Куркулів обирали на зборах громади, як раніше обирали старосту. Здебільшого записували бездітних парубків, щоб не постраждали дітлахи.[404]
Як і десять років тому, в 1929 році не існувало чіткого визначення «куркуля». У бідному селі «заможним» могли вважати господаря, в якого було дві свині, замість однієї. «Багатим» селянином міг стати чоловік, якого не любили або кому заздрили сусіди, або хто нажив собі ворогів у керівників села чи місцевих комуністів.
398
Свідчення Степаниди Мелентіївни Хирі, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 87.
399
“Case History LH57, Mikhail Frenkin, Baku”, in U.S. Congress, Investigation of the Ukrainian Famine, Report to Congress, 363.
400
Testimony of Nicolas Chymych, in U.S. Congress and Commission on the Ukraine Famine, Investigation of the Ukrainian Famine, 1932–1933: Second Interim Report, meetings and hearings of and before the Commission on the Ukraine Famine held in 1987: hearing, San Francisco, California, 10 February 1987; hearing, Phoenix, Arizona, 13 February 1987; hearing and meeting, Washington, D.C., 30 April 1987; hearing, Philadelphia, Pennsylvania, 5 June 1987 (Washington, D.C.: U.S. G.P.O.: For sale by the Supt. of Docs. U.S. G.P.O., 1988), 126–8.
401
Свідчення Валентини Кочно, в кн. Мицик, упоряд., Український голокост, том 1, 18.
402
Dolot, Execution by Hunger, 8.
403
Graziosi, “Collectivisation, révoltes paysannes et politiques gouvernemen-tales”, 439–40.
404
Ekaterina Olitskaia, “My Reminiscences”, in Fitzpatrick and Slezkine, eds., In the Shadow of Revolution, 439–40.