Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Тоді ми наступали на «куркулів», які були сильними й безжальними в своїй ненависті до усього нового... Наша родина, як і багато інших, поколіннями на них працювали. Ми зрозуміли, що не можемо жити на одній землі з цими кровопивцями. На шляху до кращого життя стояли куркулі, й зрушити їх звідти не могли ніякі умовляння, ні обмеження чи додаткові податки. Знову ж таки, партія зрозуміла наші потреби й вказала нам шлях. Через товариша Сталіна партія сказала нам «Від обмежень куркулів переходьте до їх ліквідації як класу...»[391]

Таких людей, як Ангеліна та її родина, було багато. У таємному звіті ДПУ в Україні в лютому 1930 року описано маси бідняків і середняків, які по селах охоче збиралися «під червоними прапорами та співали революційних пісень» під час проведення колективізації.[392] Деякі з цих місцевих учасників були колишніми членами комбідів. Саме вони проводили хлібозаготівлі в 1918–1920 роках, тим самим продемонструвавши радянській системі свою лояльність. Матвій Гаврилюк, який брав участь у хлібозаготівлях у 1921 році, незважаючи на погрози куркулів «вбити мене і мою родину», одразу включився в процес: «Протягом усього 1930 року я був агітатором, працював у бригадах... Я навіть знаходив тих хазяїв, які намагалися сховатися від розкуркулення в лісах. Я особисто приводив їх до органів радянської влади».[393]

Інші намагалися використати нову революційну ситуацію для поліпшення власних статків. Навіть чекісти визнавали, що багато «бідняків» були насправді «злочинними елементами», що намагалися нажитися на горі власних сусідів.[394] Серго Орджонікідзе, голова Вищої ради народного господарства СРСР, постійно навідувався з Москви до України, переймаючись тим, що радянське керівництво в проведенні колективізації занадто покладалося на людей без досвіду і підготовки: «Взяли комсомольця, додали два чи три бідняки, назвали їх “активом”, і цей актив вирішує всі справи на селі».[395]

Однак деякі місцеві сподвижники, так само як і двадцятип’ятитисячники, повірили в ідеали більшовицької ідеології. Вони були переконані в можливості «кращого життя». Для декого цей вислів означав сите життя, а для інших — щось більш віддалене, але всі вони вірили в те, що заради кращого життя потрібно знищити «ворогів» партії. Аналогічно до подій 1918 року, колективізація створила нову сільську еліту, котра твердо вірила в своє право на владу. Навіть через роки активісти стверджували, що колективізація була проведена заради «кращого життя».[396] Багато з них отримає вищі посади та пайки. У свою чергу визнання державою нового керівництва села змусило замовчати противників колективізації. Як підкреслювали в одному зі звітів ДПУ в Україні в березні 1930 року «активність селянських мас була настільки потужною, що протягом всієї операції навіть не довелося викликати озброєні загони». Завдяки «ентузіазму та дієвості місцевих активістів» вороги колективізації почувалися розгубленими й самотніми. Це, згідно зі звітом, позбавило їх мотивації опиратися і деморалізувало тих, хто вже перебував під арештом.[397]