Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— І що ти зробив? — не витримав Бось.
— Нічого. Стояв і чекав. А потім спалахнуло світло. Воно немилосердно кололо у вічі, й я не витримав — заплющив їх. І після того все зникло. Я вільно повернувся до мольфарів. Ті сказали, що я не пройшов обряду. Я не мав заплющувати очі. Я не готовий іти шляхом мольфара — не готовий до глибоких і докорінних змін у собі. Сказали, що я не можу тепер дивитися своїми очима на світ Яви — осліпну назавжди. Тому-то на мені ця пов'язка… Але я отримав здатність чути, відчувати, і навіть трішки передбачати події. На кілька митей наперед.
Рутенія підвела погляд і побачила на схилах, між густих дерев, хатки. З кожним кроком поселення ставало все ближче, але й утома — все відчутніша. Гірські дороги виснажували. Ледве тяг ноги Золота. Бось, натомість, носився туди-сюди, неначе й не було цілоденного переходу. Віт теж не здавався втомленим.
«Де в них тільки сили беруться?» — подумала вона. Озирнулася й побачила, що сонце ось-ось зайде за гори, й село вкриє темрява.
19
Третій камінь розчухрав Русані ногу.
Русана пошукала очима війта — той зник. Вершники згуртувалися. Селюки оточили їх з усіх боків. Було їх більше тридцяти.
П’ятий підхопив Викулу на коня.
Вітер ущух.
Нога боліла.
Над Вершниками пролетіла зграя чорного вороння. Вона зробила коло над селом і подалась у бік Голуня.
Хлопи зробили крок.
Вершники витягли шаблі.
Коси і вила, начищені до блиску, відбивали сонце і сліпили очі. Молодикам було гаряче — піт стікав по їхніх тілах, а руки лишали на дерев’яних держалнах вологі сліди.
Вершники змагалися з бажанням перерізати усіх нападників, нападники змагалися зі страхом перед Чорними людьми.
На Русану війнуло холодом. Щось подібне вона відчувала тоді, у лісі. Тільки слабше, — тут бо наступали не Чорні Вершники, оточені Ахрумановими чарами, а звичайні охоплені люттю селяни. Ще мить — і крові не уникнути. Шлях Добра почнеться зі смерті.
Русана вдруге стала Дзеркалом, і побачила не людей, а сірі плями, в яких зароджувалися чорні цятки. Вони росли, поглинаючи сірість. Скоро навколо неї стояли суцільні чорні плями, тягнули до себе, дихали холодом. Русана-Дзеркало почала здирати цю чорноту. Чорні пласти, вогкі і брудні, злітали один за одним, і горіли, щойно потрапляли на світло. І от зажевріли, заблимали світлі вогники. Щомиті їх ставало більше… Від втоми руки слабшали, від холоду дрижало тіло. Нарешті настала мить, коли остання темну шкуру знищено…
Знесилена відьма похилилась і мало не впала.
Боримисл притримав Русану, зрозумівши, що відбулося — хлопи покидали зброю, обличчя їхні проясніли, й вони поволі побрели хто куди. Потихеньку натовп розсмоктався.
До Боримисла підійшов Викула:
— Вона знесилена. Їй треба відпочинок і багато їжі. Я можу забрати її до себе…
— Мусимо бути разом, — відповів Боримисл.
— Тоді вам треба до війта. Він тепер не відмовить вам у постої. У нього їжі доста й хата велика — місця усім вистачить.
Не подобався Боримислу війт, дуже не подобався. Але Русані треба бодай кілька днів пожити по-людськи.
За кілька хвилин вони вже стояли під війтовою хатою. Хазяїн повільно чвалав до хвіртки. Боримисл перемовлявся з Викулою:
— А як же бути із тою… як її…
— Зількою?
— Так!
— Та нічого. Це ж село. Якщо ти свій, то хоч на очах когось заріж, тобі знайдуть виправдання.
— А цей війт? Його дочка… Як же?
— Він сам себе покарав більше, ніж будь-хто…
Трішки помовчали, спостерігаючи за повільною війтовою ходою.
— Любив я її. І не я один — півсела було закоханих. Чи любила вона мене? Мабуть. Мінлива, як повітруля. Шкода її: мені як ніж у серце всадили. Боляче… Ну, я, мабуть, піду… Ви вже тут самі… Не хочу з ним говорити… — сказав Викула.
— А як же сільські криниці? — зупинив його окрик Боримисла.