Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Чугайстер намацав смажену рибину й увіп’явся у неї зубами.
17
Попереду завиднілися хати. Боримислові вмовляння були марні — вона рвалася в село. Хотілося хатнього тепла, нормальної їжі та людського сну.
Чорні Вершники влетіли на головну вулицю й стали. Браму замкнено, на дверях — замки. Ані душі: ні в обійстях, ні на городах за хатами.
— Он там, здається, площа! — вигукнув один з вершників позаду.
— Тримаймося разом, — погодився Боримисл. — У разі небезпеки знаєте, що робити. Нам тепер є що втрачати!
Навколо — садки, вже без плодів, їх, певно, зібрали й поховали в погреби. Лишилися неторканими лише пізні яблука. Боримисл зірвав одне, вкусив і миттю жбурнув назад у садок.
— Ну й кислюще! Як вони його їдять?
— Та це ж пізні яблука! — вигукнула Русана. — Їх згодом зберуть, а вже в льохах вони наллються соком, наберуться солодощами, стануть пахучі, ось тоді їм прийде час.
— Та я хотів тобі дати, щоб хоч якось спрагу втамувати… А я й справді нічого не пам’ятаю. Ніхто з Чорних Вершників не пам’ятає свого минулого. Ось тільки тепер, коли дивлюсь чи то на хату, чи то на якесь дерево… Може, пам’ять вертається? Хто зна…
Площа була порожня. Вершники розгублено озиралися. З-поміж хат навколо площі вирізнялась одна — вища за інші, з багатою брамою. Всі ж інші мали лише плетені тини, з яких стриміли палиці з глечиками, горщиками і кухлями.
Раптом щось біле промайнуло повз воїнів. Швидкий рух — хлоп'я років десяти у лляній сорочці до колін повисло у воїновій руці. Хлопець кумедно дриґав ногами, ніби продовжував кудись бігти, і благав:
— Ой, дядьку, пустіть мене на землю! Ой пустіть, бо болить!
— Та пустимо, тільки ж утечеш!
— Ой, не втечу! Тільки пустіть!
— Гаразд, пусти його!.. Ану, стій! Куди побіг?!
Хлопець, щойно опинився на землі, накивав п’ятами.
— За ним! Кудись то ж він біжить? — наказав воєвода.
Дорога виявилась завузька для такого загону, тож довелося їхати поодинці. Але й так вони раз по раз торкалися ногами тинів і перелазів.
— Ну й дорога! Вони тут що, возами ніколи не їздять? Як же сюди дістатися? — обурювався хтось позаду.
— Хто їх зна? Мо’ й не їздять, — відповідав йому ще хтось.
Русана не знала імен Боримислових воїнів. Натомість вона їх пронумерувала у тому порядку, у якому вони їхали за ними. Обурювався Третій, а заспокоював його П'ятий.
Поки вона озиралася, дорога вивела до озера.
— А ось і все село! Щось святкують. Під’їдьмо-но ближче. Може, стола накриють? — торохтів П’ятий.
Боримисл зиркнув на нього, і той затих. А до них уже йшло троє огрядних дядьків, два молоді та один сивобородий. Воїни чекали, як то годиться справжнім Ахрумановим Чорним Вершникам.
— Здоровенькі були, любі гості! Моє вам шанування і низький уклін! Хай будуть довгими роки нашого владаря Великого Ахрумана! Хай живе у віках ім’я його й діла… — розливався у славословах тлустий дідусь, хитро примружуючись і чіпко зорячись на Русану.
— Годі! — перервав його Боримисл. — Нам треба нічліг і їжа. На кілька днів.
— Все буде, все буде! От тільки зараз у нас теє то, як його…
— Що?! — насупився воєвода. Старий затрясся і впав на коліна. Разом з ними впали на коліна молодші дядьки.
— Змилуйтеся! Не губіть! Все буде! Може, буде ваша ласка, завітаєте до нас на страту?
— Страту? — ще більше насупився Боримисл. — Хто може проводити страти самочинно? Без суду?
— Помилуйте, не губіть! Не самочинно! Був суд, були свідки! Вину доведено! Вирок — страта через утоплення. Все за Ахрумановим законом! Може, подивитесь, розважитеся? — дід уже підводився з колін.
— Ти хто такий? — спитав Боримисл.
— Війт я. Сільський. А село Жердинці зветься. А це — мої сини. Пришиб і Погреб. Кланяйтеся, дурні! — Він дав кожному по потиличнику, і ті низько вклонилися. — Тямущі… Ось… То підемо?
— Веди.
Страшенно хотілось пити. Озеро попереду видалося таким бажаним, таким приємним, таким прохолодним! Воно радісно плюскотіло під вітром, хвильки гойдали очерет… Русана не бачила людей навколо, не чула гомону, який здійнявся, щойно вони наблизились. Вона вже бачила себе у воді: вона бризкається, пірнає, пливе на спині, крапельки води вилискують на її тілі, вона злизує ці краплі з рук, і п'є, п'є, п'є вологу прохолоду…