Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Перший перемагає, коли протримається до світанку і не пустить нікого в коло, а другий — коли проб'ється в коло? — уточнив Золота.
— Так. Але…
— Але… — перервала Рутенія, — це значить, що хтось із нас може померти?! — Вона зблідла. — Я прийшла сюди не вбивати!.. Що робити?
— Вбивати не обов’язково, — пролунало за огорожею.
Всі повернули голови на голос — то виявився один із мольфарів. Званко.
— Вже давно у нашому селі на двобоях не було смертей. Звісно, все в руках богів, але… Ви ж, крім сили, маєте й розум? — усміхнувся він і зник.
— Ну от! Як завжди. Він сказав, а ти сиди, думай! — насупився Золота. — Чого ці відьмаки завжди говорять загадками?
— Ці відьмаки? — зиркнула на нього Рутенія. — А ти хто?
— Я? Ні, я не відьмак, хоч і знаю деякі чари. Я зільник. У нас усе просто і ясно. Не може бути ніяких двозначностей при складанні рецепту, назві рослини, визначенні часу її збирання… Я звик до чіткості… А тут… — він махнув рукою і накинувся на пшоняну кашу.
До нього приєдналися й інші: на повний шлунок думається краще.
— А де злидень? — спитав Віт.
Він уже впорався з кашею і тепер запивав її квартою свіжого молока.
— Хто його зна. Вночі був. А під ранок, коли я прокинувся, зник, — сказав Золота.
Після сніданку Рутенія пішла за село, хотіла підготуватись до двобою. Побути в тиші. Золота ж із Бітом лишилися подумати, що слід взяти в дорогу, який одяг, їжу, зброю… А разом — і помогти хазяям, які дали їм прихисток на ніч.
Село було розкидане по схилу казна-як. Хати то ліпилися одна до одної, а то розташовувалися на такій відстані, що й за годину не дійдеш. Чітких меж теж не було.
«Як їм вдається його боронити? А головне, від кого? — роїлися думки в голові у відьми. — Двобій. Навіщо він мені зараз? Невже я не можу просто піти, не завдаючи нікому шкоди?»
Ні, піти не може: це вона зрозуміла, коли, полишивши межі села, помітила під деревами дві тіні — воїни.
Вона сіла. Очистила думки, серце. І почала збирати Силу. На обід не прийшла, на вечерю — також. Зате з’явився захеканий злидень.
— Ти десь вештаєшся, а тут таке… — почав було шпетити його Золота.
— Все я знаю. І не просто так тиняюся! Де Рутенія?
— За селом, он там, — махнув рукою Віт.
Схопивши пирога, Бось майнув у вказаному напрямку.
— Я тут дещо дізнався. Про двобій, — сказав він Рутенії. — Жінки Дзвінку не люблять. Вона ласа до чоловіків, і до жонатих також. Кажуть, лиха відьма. Босорка. Може, це просто жіночі заздрощі — чого б тоді мольфари її терпіли? Але я прослідкував за нею. Не знаю, чи допоможе це тобі…
— Може, й допоможе…
— Вона ходила до Священного Гаю. Потайки. І зламала з дерева гілку. Сховала…
— Гм-м… Нащо їй гілка зараз?
— Це ще не все. Вона пішла до своєї господи, а згодом знову до гаю і вернула гілку на місце. Та приросла до дерева так, ніби її й не ламали!
— Зачарувала, чи що? Зараз іти до гаю вже не можна: за нами наглядають. Ще запідозрять у злому умислі. Дякую тобі.
— А ось і по нас…
Підішли Віт із Золотою — забрати відьму на вечерю. З’їла вона небагато — лише відновити сили, щоб живіт не заважав думати. Згодом з’явилися мольфари, вказали, куди йти, спитали, чи знає Рутенія правила двобою.
— Мені оповів про правила Віт.
— Гаразд. Рушаймо.
Вони пройшли селищем і попрямували до Священного Гаю.
Запанувала ніч. Вузький місячний серпик світив тьмяно. Мольфари запалили смолоскипи.
— Цієї ночі чари можуть використовувати лише учасники двобою, — сказав Званко.
Тіні дерев кидалися з боку в бік, навкруги чулися шерех і шамотіння, гілки в тремкому світлі здавалися зміями… Раптом перед очима постала яскраво освітлена галявина.
— Ось це — твоя перша мета. Тут будуть всю ніч горіти смолоскипи і вогнища. Он там, посередині, — наше Священне Дерево. Його гілку й треба здобути. Його ж і треба охороняти потім всю ніч, — вів далі Званко.
І вони повернули назад, до села. Там на них чекали: горіли багаття, тирлувалися цікаві.
— Звідси ви будете бігти до дерева, — Данко показав на встромлений у землю спис, і на стежку, якою вони прийшли. — Звісно, бігти цим шляхом не обов’язково. Але він найкоротший.