Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— В нас тут холодно ночами. Це вас зігріє, — блиснула вона перед Золотою усмішкою. — Мене Дзвінкою звати!
Підійшли два діди-мольфари, обидва з довгими чорними вусами й коротким волоссям. Вузькі губи, впалі щоки, помережані сіткою зморшок…
— Ми знаємо, чому ви тут. Нас попередили, — сказав той, що праворуч. — Сідайте.
— Не будемо багато говорити. День розумніший за ніч. Ви голодні, тож їжте, це все для вас, — сказав той, що ліворуч. — Мене звати Данко.
— Ви втомлені, тож вам підготують постіль, — сказав той, що праворуч. — Я Званко. Ми брати.
— А нас це… запросили… — вже з набитим ротом спробував сказати Золота. — І нас звати…
— І як вас звати, ми теж знаємо…
Із темряви вигулькнув Бось і попростував до столу.
— Ходімо? — спитав Золота, коли усі наїлися.
— Йдемо, коли запросили. — відповіла Рутенія.
Злидень підійшов до Рутенії.
— Що? — тихо спитала вона.
— Я тут лазив по дворах і почув дещо. Може, й дурня, але маєш знати.
— Кажи.
— Тут є одна дівка. Відьма. Дзвінка її ім’я.
— Я вже бачила її. То й що?
— Вона накинула око на Золоту. А тут кажуть, що коли вона когось захоче — на дорозі не стій.
— А я тут до чого? То його справа! — відмахнулася вона.
— За що купив, за те й продав, — стенув Бось плечима і пришвидшив ходу.
Навколо вогню вже зібралися чоловіки. Коло них — гурт музик. З гурту вийшов чоловік:
— Мольфари дозволили вам танцювати аркан. Жінці також. Це буває нечасто. Просимо до кола!
Ватра палає жовтим, гуде, тріскотить, дихає жаром. Хлопці підкладають і підкладають: дуб — для сили, осику — від упирів, березу — для зв’язку землі і неба, модрину — від небезпеки з вогню, води і землі, вільху — для рівноваги світів.
Вогонь палає. Всі в колі. Музики починають вибивати ритм. Чіткий. Запальний. Магічний. Спочатку повільно і тихо.
Там — там-там — там-там…
Руки кладуть на плечі сусідам. Коло замикається. Зачинається рух.
Бубни гучнішають. Стають вимогливіші. Ваблять за собою й водночас наказують. Рухайся. Стань цілим. Стань сильним. Стань мужнім. І йди шляхами воїнів.
Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…
Ритм стає швидшим. Руки тиснуть сильніше. Навкруги обличчя. Мокрі від поту. Змінені вогнем. Просякнуті ритмом. Несамовиті очі. Несамовиті.
До бубнів приєднуються скрипки.
Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…
Все зникає.
Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…
Ритм рве до танку. Коло прискорює оберти. Ритм прискорюється. Коло — за ним. Зникає відчуття ніг, рук. Вже нічого не видно. Вогнище — жовта пляма. Чужі руки на плечах — невагомі.
Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…
Ритм прискорюється. Швидкість стає несамовита. Там — там-там — там-там! Там — там-там — там-там! Воїни ледве втримують коло, а музики рвуться далі, далі-далі, далі-далі…
Там — там-там — там-там… Там — там-там — там-там…
Щось живе народжується всередині. Тепле. Гаряче. Воно рветься назовні, воно хоче волі, хоче звільнення з клітки… Та ще рано…
Там — там-там — там-там…
Те, живе і гаряче, міцнішає. Збільшується. Росте з кожним ударом бубна. Воно первісне. Воно сильне. Воно люте. Воно не знає страху. Не знає жалю. Не знає нічого, крім волі!
Там — там-там — там-там…
Пора, пора-пора, пора-пора… І воно вибухає. Розриває груди. Розриває голову. Розриває тіло…
Коло розірвано, воїни лежать на землі. Знесилені й сильні. Безвільні й вільні водночас. Порожні й сповнені вірою у себе.
Музики замовкли, а серця б’ються у одному ритмі…
Там — там-там — там-там…
Полум’я розгоряється сильніше. Піднімається вище і вище. Вище хати, вище смерек, вище гір. Вогненний стовп з’єднує небо і землю. Сліпучий, палючий.
Воїни ж лежать довкруж того стовпа, і серця їхні б’ються в однаковому ритмі: там — там-там — там-там…
Полум’я згасає. Лише на місці розпаленої ватри — кілька напівзотлілих жарин. Та полум’я не зникло — воно увійшло у серця, наповнило тіла й душі по самі вінця.
Рутенія отямилась. Повільно підвелася, озирнулася.
Побачила воїнів, що так само, збираючись на силі, підводяться. Відчувала страшну слабкість і водночас готовність перевернути гори. Пошукала очима друзів. Знайшла Золоту, Віта. Подалі — стояв злидень. Згадала, він не був у танці. Відмовився. А ще перед тим щось казав… Що? Несила згадувати.