Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Із марева її змусив виринути Боримисл. Він віддав своїм людям наказ не розходитися, а коли вони вже опинилися у натовпі, звелів війту розповідати, що сталося.
— Ось! Ось він, негідник! — війт тицьнув пальцем у бік озера.
Там стояв чоловік. Лице в синцях і глибоких подряпинах. Колись білі штани і сорочка були вимащені брудом, кров’ю, подерті на лахміття. Волосся збите у ковтуни.
Русана жахнулася:
— Що скоїв цей чоловік?
— О! То страшний чоловік. Усьому селу полегшає, коли його не стане!
З натовпу почулися схвальні вигуки:
— Так! Втопити його!
— Вбити гада!
— Мало втопити, четвертувати!
— До двох коней за руки, за ноги, й у різні боки!
— Стратити негайно!
Русана, не маючи змоги перекричати натовп, звернулася до Боримисла:
— Зроби щось! Не можна так…
Боримисл озирнувся, тоді піднявся у стременах і сказав:
— Іменем Ахрумана Великого!
Коли усі принишкли, воєвода звернувся до війта:
— Розповідай…
— Так ось, цей гнус, цей виплодок упириці і вовкулаки, вигодуваний зміями і вихований жабами, цей…
— Та кажи вже швидше! — урвався терпець у Третього.
Війт незадоволено блимнув на нього, але таки перейшов до суті.
— Він недобрий відьмак. Він отруїв сільські криниці, наслав щурів на наш щойно зібраний врожай, і найстрашніше — він вбив мою донечку-у-у! — На останньому слові війт заридав, а побитий чоловік викрикнув:
— Це не я! Ви самі…
З натовпу вилетіла каменюка й збила його з ніг.
Боримисл підняв руку:
— Чи вислухали цього чоловіка?
— Та яке вислухали? Що його там слухати — вбивця він! Як є — вбивця.
— То ви не дали йому нічого сказати? — розширились очі у Русани. — То про який суд ви кажете, люди!
— Про наш суд, по справедливості! Хто нам верне наш врожай?! Хто врятує від спраги? Хто верне мені мою доньку, а братам сестру? — Сльози лилися з війтових очей.
— Я любив її! Це ти її вбив! — піднявся звинувачений.
— Ясно! — сказав Боримисл. — Зараз ми вислухаємо цього чоловіка. Це кажу я, Чорний Вершник Ахрумана.
Звали його Викула, й був він у селі чужинцем. Звідки прийшов, не сказав. Мав із собою один лише мішок за спиною, повний не харчів, одягу чи коштовностей, а книг. Осів у старій покинутій хаті. Жив відлюдно. Мало з ким розмовляв. Якось захворіла сусідка, три дні лежала і страшно кричала. Зілька, сільська шептуха, сказала, що вже смерть у неї в головах стоїть, і пішла. Натомість Викула не відступився й вилікував. З того часу почали до нього ходити, а про Зільку забули. А потім закохався він у війтову дочку Єрку. І вона його полюбила. Та війт спротивився: не було ж у Викули ані золота, ані землі. А одного разу побачив він Зільку і війта разом. Про щось шепталися. Підкрався ближче й почув, що хоче війт зготувати Єрці відворотне зілля. Став з того часу стежити за Зількою. Та на зіллі не розумілась: збирала не в той час, не ті частини, не в тих місцях. І збирала все вовчі ягоди, дурман, видюк… Щось недобре задумала. Перепинив тоді Викула війта, сказав, щоби не брав нічого у Зільки, бо недобре та робить. Війт лишень посміявся. Викула пильнував за Зількою. І чари вона робила не так. Замовляння перекручувала, молитви недоказувала… А потім вдарив його хтось ззаду по голові. Опритомнів уже у себе в хаті, з забитими вікнами і підпертими знадвору дверима. Потім прийшли люди з села. Скрутили, побили, і сказали, що він убив Єрку.
Коли Викула закінчив оповідь, з натовпу вискочила суха баба з розпатланим сивим волоссям:
— То це я нашу любу Єрку звела у могилу? Ой, людоньки, послухайте! Ой, без ножа мене зарізав, волоцюга клятий! Та скількох я від смерті врятувала? Нащо ж це мені криниці труїти та щурів на врожай надсилати? І нащо ж мені доньку війтову труїти? — Вона вищала не своїм голосом і мало не рвала на собі волосся.
— Я того не казав. Сама щойно сказала! — втомлено сказав Викула.
Люди стояли мовчки. Русана побачила в їхніх очах розгубленість. Селяни зашепотіли один до одного, почали тицяти пальцями в Зільку і розступатися навколо війта. Той нервово озирався на синів і поглядав за спини людей. Русана перевела погляд туди й побачила, що стоять там дебелі хлопці й тримають у руках хто вила, хто косу, хто велетенського важкого макогона. А натовп почав зривався на крик:
— А ти скажи, Викуло, скажи!
— А потім тебе, Зілько, послухаємо!
Викула зібрався на силі і вів далі: