Чорний лабіринт. Книга друга

— Зачепило трохи… Допоможи бинта зав'язати, а то однією рукою ніяк… А що наші? Вбиті, поранені є?

— Є… Казали, шестеро…

— Мертві?

— Мертвих четверо…

На галявину вийшли якісь люди. Попереду йшов чоловік у цивільному, за ним двоє у формі офіцерів державної безпеки. Щось знайоме проглядало у рухах і ході цивільного. Ось він зупинився біля відкинутої набік ляди, щось стиха промовив до своїх супутників і раптом повернув обличчя у бік струмка.

— Поліщук… Дмитре! Товаришу капітан! Та невже це ти?

— Я, Максиме Овер'яновичу… — кинувся до давнього друга секретар.

— А як же академія?

— Довелося відкласти, є справи важливіші.

Тоді дозвольте доповісти, товаришу секретар. Банду Енея ліквідовано, але сам отаман… утік…

— Нічого, довго не погуляє… А ти, я бачу, поранений. Може, послати по лікаря?

— Пусте… Подряпина. Еней на пам'ять залишив.

Пополудні Калинівка ховала полеглих у бою. Прощатися прийшло чи не все село. Стояли навколо братської могили і слухали духову музику. Її сумовиті акорди, здавалося, перекочувались із душі в душу, добирались найглибших глибин серця, витискаючи сльози. А люди йшли і йшли на площу. Підходили до могили. Кидали на свіжотесані, вкриті червоними веретами труни жмені чорноземлі. Бійці загону самооборони підняли гвинтівки, тричі відсалютували і поклялися добити звіра. Кожен розумів, що знищити одну банду, то ще не перемога. Ще не раз доведеться ставати на герць із тими оунівськими упирями, ще не одне молоде життя урветься від бандитської кулі.

Схвильовано промовляв над могилою новий секретар райкому. Говорив про смертельну боротьбу за свободу свого народу:

— Радянська армія поборола фашистську навалу, звільнила нашу землю від окупанта, що палив села, нищив міста, поставив собі за мету вибити українців як націю, загарбати їх родючі ниви, багатющі надра. Чинити цю криваву справу йому допомагали ревні його слуги, оунівські яничари! І тоді, і сьогодні бандерівські головорізи кричать, що вони за свою державу. А за яку?! За пансько-куркульську? Щоб легше було самостійно кров з мужика ссати… Не буде цього! Не дозволимо! Наші радянські закони гуманні й мудрі, вони прощають тих, кого обманом або силою затягли до націоналістичної зграї, а таких немало. Хто зрозумів свою вину, хто розкаявся, хай сміливо йде до нас — повинну голову меч не січе…

Секретар ще не закінчив свого слова, як на купі землі з майбутньої братської могили з'явився Михайло Степанюк. Підняв до неба руки, потім зірвав з голови старенького картуза і низько вклонився людям.

— Карайте мене, люди!.. Винен я перед вами! Не вбивав, не різав, не занапастив живої душі, проте тяжко завинив… — затулив сіре лице кашкетом, ледве стримуючи ридання. — У мене діти… Троє… мов горобенята… Боявся я за них… І ховав під повіткою у схроні свою смерть. Щоночі вилазили бандюги з нори і йшли збиткуватися — мордувати, а я мовчав, як той Іуда… Судіть мене, карайте! Або покладіть у могилу разом із Саньком, Іваном Перепічкою, Дмитром Козубом… Бо і їх смерть на моїй совісті…