Чорний лабіринт. Книга друга

— То не наше діло. Ми віднесли, а візьмуть зв'язкові…

— Ходімо вже, Еней казав, обідати будемо в Кам'янці, а на вечерю до Калинівки всім гуртом… Там совіти розгулялись, як миші без кота. Треба їм хвоста підсмалити!

— Зачкай… Десь ніби гілка тріснула… — Молодший звів автомата в бік куща, за яким причаївся Орест.

— Та то тобі здалося, — мовив той, що жував. — Ходім, бо запізнимось на акцію. Еней нам того не подарує.

Вони рушили й за якусь мить зникли, а Орест іще довго сидів під кущем, не дихаючи. «Еней, Еней… — крутилося в голові. — Чи не той це Еней, що при штабі?.. Господи! Дякую тобі, всемилостивий боже, що одвів од моєї душі біду…» Підвівся, прислухався. Ніде нічого… Тільки вітер шепоче у кронах високих дерев, виспівує, перегукується безтурботне птаство. Пішов у протилежний бік, навмання, через зарості. «Я вже думав, що воно… А Еней, виходить, тут, у лісі, поруч з Дідовою Будою, з тими схованками де закопане золото… А як прийде і спитає?.. Може, й добре, що мене там зараз немає — ні дід Оверко, ні Христина не знають, де я прикопав той скарб… Боже, що це зі мною діється? В голові гуде… Як же мені бути? Чи бігти назад, а чи… Ні, назад дороги нема. Христина… Після того, що нона мені наговорила… А власне, що такого вона сказала?»

І знову в голові крутились слова образи. Вони дратували, мучили, не давали змоги зважити справжніх причин розриву між ним і Христиною. А причини були. І не тільки золото, навколо якого постійно виникали суперечки. Життя на хуторі, одноманітне, безрадісне, гнітило Христину. Вона тяглася до людей, а він тікав од них. «Хіба так можна жити? — часто говорила вона. — Тут, окрім звіриного рику та голосіння божевільної тітки Насті, нічого місяцями не почуєш… А в країні вирує життя, люди працюють, вчаться, прагнуть і досягають чогось…» Він, як умів, заспокоював її: «Не журись, небого… Он, чула, що в світі діється? Американці вже ось-ось будуть… Тоді ми з тобою хазяйство заведемо, таку хату поставимо, що й піп такої не мав. Заживемо, як люди, як справжні ґазди живуть… Купиш собі яку захочеш сукню, до міста поїдемо, кіна подивимось усякі…» — «Не туди в тебе чирка носом стоїть, Оресте», — вставив і своє слово дід Оверко. Скипів, аж дух перехопило, і, вже не стримуючись, почав кричати їм у очі: «А так, я дурний, неосвічений. Я лиш дві зими до школи босий бігав. Їй іншого треба, я знаю… Може, тобі отой Санько Дзяд, отой комсомоліст із сільради сподобався? То біжи до нього. Він цяця! Він школу скінчив! Він у Вінниці був і до Львова їздив. З ним тобі буде про що говорити. Та не забудь сказати йому про золото! Хай прийдуть та заберуть, а нам та нашим дітям — дуля! Ні, в мене ще голова без вавки… То все тепер моє, а всім іншим зась!» А Христина блиснула очима так, як тільки вона вміє: «Ох, Оресте, Оресте, дурний ти разом із своїм золотом! Проти людського щастя що воно варте?» — «Ну, коли я дурний, а ви такі розумні, то живіть собі, а я пішов…»