Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— То не наше діло. Ми віднесли, а візьмуть зв'язкові…
— Ходімо вже, Еней казав, обідати будемо в Кам'янці, а на вечерю до Калинівки всім гуртом… Там совіти розгулялись, як миші без кота. Треба їм хвоста підсмалити!
— Зачкай… Десь ніби гілка тріснула… — Молодший звів автомата в бік куща, за яким причаївся Орест.
— Та то тобі здалося, — мовив той, що жував. — Ходім, бо запізнимось на акцію. Еней нам того не подарує.
Вони рушили й за якусь мить зникли, а Орест іще довго сидів під кущем, не дихаючи. «Еней, Еней… — крутилося в голові. — Чи не той це Еней, що при штабі?.. Господи! Дякую тобі, всемилостивий боже, що одвів од моєї душі біду…» Підвівся, прислухався. Ніде нічого… Тільки вітер шепоче у кронах високих дерев, виспівує, перегукується безтурботне птаство. Пішов у протилежний бік, навмання, через зарості. «Я вже думав, що воно… А Еней, виходить, тут, у лісі, поруч з Дідовою Будою, з тими схованками де закопане золото… А як прийде і спитає?.. Може, й добре, що мене там зараз немає — ні дід Оверко, ні Христина не знають, де я прикопав той скарб… Боже, що це зі мною діється? В голові гуде… Як же мені бути? Чи бігти назад, а чи… Ні, назад дороги нема. Христина… Після того, що нона мені наговорила… А власне, що такого вона сказала?»
І знову в голові крутились слова образи. Вони дратували, мучили, не давали змоги зважити справжніх причин розриву між ним і Христиною. А причини були. І не тільки золото, навколо якого постійно виникали суперечки. Життя на хуторі, одноманітне, безрадісне, гнітило Христину. Вона тяглася до людей, а він тікав од них. «Хіба так можна жити? — часто говорила вона. — Тут, окрім звіриного рику та голосіння божевільної тітки Насті, нічого місяцями не почуєш… А в країні вирує життя, люди працюють, вчаться, прагнуть і досягають чогось…» Він, як умів, заспокоював її: «Не журись, небого… Он, чула, що в світі діється? Американці вже ось-ось будуть… Тоді ми з тобою хазяйство заведемо, таку хату поставимо, що й піп такої не мав. Заживемо, як люди, як справжні ґазди живуть… Купиш собі яку захочеш сукню, до міста поїдемо, кіна подивимось усякі…» — «Не туди в тебе чирка носом стоїть, Оресте», — вставив і своє слово дід Оверко. Скипів, аж дух перехопило, і, вже не стримуючись, почав кричати їм у очі: «А так, я дурний, неосвічений. Я лиш дві зими до школи босий бігав. Їй іншого треба, я знаю… Може, тобі отой Санько Дзяд, отой комсомоліст із сільради сподобався? То біжи до нього. Він цяця! Він школу скінчив! Він у Вінниці був і до Львова їздив. З ним тобі буде про що говорити. Та не забудь сказати йому про золото! Хай прийдуть та заберуть, а нам та нашим дітям — дуля! Ні, в мене ще голова без вавки… То все тепер моє, а всім іншим зась!» А Христина блиснула очима так, як тільки вона вміє: «Ох, Оресте, Оресте, дурний ти разом із своїм золотом! Проти людського щастя що воно варте?» — «Ну, коли я дурний, а ви такі розумні, то живіть собі, а я пішов…»
Він іще довго йшов лісом, продирався хащами без дороги, поки врешті попереду білокоро засвітились на галявині три знайомі берези. Підбадьорився, наддав ходи. Хвилин за сорок уже стояв на грейдері біля знайомого розп'яття і видивлявся, чи не їде яка машина у бік райцентру. Чекати довелося довгенько. Був час ще і ще раз повернутись думками на Дідову Буду. «Як вони там? Вже, мабуть, поснідали, Христина попоралась, підмела в хаті, потрусила долівку свіжою травицею (дід Оверко любить, як пахнуть трави) і сіла до вікна. Вона завжди отак, коли сумує — сяде до вікна й дивиться на дорогу… Давно їй хотілося кинути цей відлюдний хутір. Вона вже знала інше життя, і воно вабило її. У сороковому, поки батько вчився у офіцерській школі, вони жили в Києві. У неї завжди було багато друзів і в Києві, і потім на заставі, коли переїхали в Городок. Кожен день того життя їй згадується, як свято. Вона любить людей, бо знала від них добро, а він їх боїться, бо, крім лиха, нічого від них не бачив. Друзів у нього не було зовсім…»
Нараз з боку Калинівки показалась вантажна машина. Вийшов на дорогу, підняв руку, але горбоносий студебекер уже і без того стишив хід, поволі зупинився. З кабіни вилізла молода тілиста дівка, кинула на Ореста чорним циганським оком і, озирнувшись на водія, розсипалася сміхом.
— Не забувайте, заїздіть у гості. Наша хата біля церкви…
— А кого спитати? — висунувся з кабіни бравий вусань. — Ми ж з вами за розмовами й познайомитись не встигли.
— Спитайте отця Феоктиста, а я його дочка, Стефа…
— Дуже приємно, — вусань подав складену човником долоню. — Іван, а на прізвисько Тарапата… Старший сержант зверхсрочної служби.
— О, а я думала — генерал! — вона знову засміялась і, легко перескочивши канаву, подалась до лісу. Водій провів її поглядом і, підморгнувши Орестові, спитав: