Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Вставай, Марійко…
— Чого?
— Біжи зустрічай свого судженого…
— Ой, Левку, який ти невихований… Їй-право, невихований…
— А так, я тумак. Невихований бовдур. Бачте, приїхав до моєї жінки давній коханець, а я замість того, щоб кинутися на нього з кулаками, сам посилаю її… Біжи, нехай за кожним поцілунком згадується вам, як ви, такі інтелігентні, толерантні та виховані, ганьбите мою честь…
Пан Гарлига схопив в оберемок свою одіж і вискочив з опочивальні.
Коридором хтось ішов. Кроки тихі, однак упевнені. Так ходить тільки покоївка Килина, і то лише тоді, коли має доручення від Бандери покликати до нього свою пані. Ця стара нікчема в таких випадках надувається пихою, немов жаба. Аякже, сам провідник звелів… А скільки в її очах презирства, зверхності. Дивиться на тебе, як на дівку з панелі… Пані Марійка щільніше закуталась у ковдру. Їй стало жаль себе, свого загубленого життя, і вона гірко заплакала. Вже не чула і не бачила, х: о там зайшов до кімнати. Знала тільки, що то не Степан, бо він сам на її половину не заходив ніколи. На поверсі у нього були свої кімнати, кабінет, опочивальня. Все те мало окремі ходи й пильно охоронялося бойовиками, що жили в лівому крилі будинку.
Але цього разу пані Марійка помилилася. Прийшов сам.
— Ти спиш? — почувся хрипкуватий стомлений голос. Марія не ворухнулась.
— Питаю, спиш? — В голосі забриніло роздратування.
— Ні, не сплю, мій коханий пане. — Вона рвучко підвелася і сіла. — Я завжди до ваших послуг і вдень і вночі…
Він здивовано глянув на неї.
— Яка тебе муха вкусила? — промовив, важко опускаючись на край ліжка. — Що ти так на мене дивишся?
— Дивно… Ти ніколи раніше не приходив сюди.
— Не треба було, то й не приходив..
— А що скажуть люди?
— Які люди? Де ти їх бачиш? — лють скривила йому рота, обличчя стало сіре, землисте. — Нема, Марійко, людей на цім світі, всі до одного звірі або мотлох, непотріб. 1 святого нема нічого! Нема!
— А я? — із зовсім недоречним кокетством запитала вона.
— Хіба що ти. — Він несподівано засміявся глухим горловим сміхом. — Ти в мене одна-єдина свята Магдалина.
— Ні, — рішуче заперечила вона.
— А чому?
— Бо ти не Христос…
— Маєш рацію, я не Ісусик, ні… — Він раптом схопився і заходив по кімнаті. Потім зупинився і, дивлячись їй просто в вічі, сказав: — Марічко, тобі доведеться на якийсь час поїхати до Відня. Чи готова ти до зустрічі з совітами?
— Мій пане, я завжди готова до зустрічі з вами, але коли я вам вже набридла, то ваша ласка, можете заслати мене не те що до Відня, а хоч до Сибіру. Я не маю волі ослухатись вас! — Вона встала на постелі і картинно вклонилася.
— Навіщо ця комедія?! — Він зблід, голос став глухим, у горлі заклекотіло. — Я прийшов сюди, щоб поговорити з тобою. Ти єдина, кому я ще вірю… Організація на грані банкрутства. Каса порожня! Рахунок у Базельському банку скасовано! Всі гроші забрано!
— Ким?
— Ріко!.. Він зняв з рахунку купу мільйонів і зник, паскуда. Думав, я не знатиму, де він ховається… Думав переждати, поки мене тут кури загребуть, а потім чкурнути з тими мільйонами за океан. Але ні, не буде так! — Він аж не тямився од люті. — Ти поїдеш до нього й привезеш сюди! Я витягну з нього ті мільйони разом із жилами!
— Це прохання чи наказ? — спитала Марійка.
— Вважай, що наказ. Я дам тобі трьох вірних хлопців, а коли гроші будуть знову в наших руках, озолочу. Тобі з сином треба перебратися кудись у затишніше місце. Пора тобі виходити з гри й готувати наше кубельце десь за океаном, скажімо, в Бразілії…
— А Слава? Вона ж ось-ось має народити.
— Не про неї мова! Я не люблю її… Я не просив, щоб вона…
— Ти й мене не просив… А син росте, викапаний батько. Хоч би коли поглянув на нього!
— Буде час, іще надивилось один на одного. Зараз, Марійко, не до того. Я стою на краю прірви. Над моєю головою висить сокира. Або я їх, ado вони мене. Для того, щоб знищити їх, потрібні гроші. У мене їх нема. А Лебедь уже запустив свої загребущі руки в кишеню американської розвідки. Гнида, втерся в довір'я до американців, як представник мого проводу, а зараз клепле на мене, обмазує дьогтем. А що ми без грошей?! Марічко, кохана, їдь у Гльогніц, там сидить цей паскуда Ріко Ярий. Привези мені його, і ми врятовані…
— Бачу, мій коханий, біля тебе вже не лишилося справжніх мужчин. Що ж, коли так, я поїду… Та лиш з однією умовою: ти заплатиш мені наперед!
— Як? З яких капіталів?