Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
«Хорх» зупинився біля аптеки. Вона була вже зачинена, проте у вікнах світилось і над дверима біля дзвоника негайного виклику блимав червоний вогник.
— Чуєш, Бовкун, — зронив, не розплющуючи очей, Бандера, — скажи своїй Катрі, аби побула біля Слави, поки там що… А як відвезуть Славу до лікарні, то нехай скільки там треба догляне за малими…
— Добре, — стиха відказав Бовкун і виліз із лімузина.
Вулиця лежала мертвою. Місячне сяйво вигострило на ній тіні. Драбант натис на кнопку дзвоника. За кілька хвилин двері відчинила молода вродлива німкеня.
— Чи маєте інсулін, фрейлейн Юто?
— Так, в ампулах для ін'єкцій… Прошу, проходьте. Зараз я приготую шприц.
Пароль спрацював бездоганно. Бандера вискочив з машини і, не глянувши на німкеню, через задню кімнату аптеки гвинтовими сходами збіг на другий поверх, де були його таємні апартаменти. Нагорі хряснули двері, клацнув замок, і все стихло. Бовкун з полегкістю зітхнув і опустився на білий аптечний тапчан. Тільки тепер відчув свинцеву втому, що враз, коли послабли нерви, вступила в кожну клітину тіла.
— Чи не знайдеться у вас склянки води?
— Айн момент, — ясноока німкеня націдила з сифона сельтервасер. — Бачу, втомилися?
— Трохи є… — Бовкун ковтнув води, підвівся. — Красно дякую. Не забудьте афішку повісити на двері. Кілька днів, думаю, можете відпочити.
— Данке шойн…
В синіх очах дівчини проглядало щось на диво щире. Йому хотілось посидіти, відпочити, поговорити з нею, та про таке і думати не смів. Угледять, одразу побіжать в СБ і Фурман, і довготелесий Славцьо. Бовкун вийшов з аптеки, сів до машини і, дочекавшись, поки фрейлейн Юта почепила на двері табличку «зачинено», звернувся до водія:
— Рушай. Може, хоч сьогодні виспимось.
Тихо, щоб не розбудити мешканців другого поверху Фурман зрушив машину з місця. Важкий «хорх» покотився вулицею і лише за рогом ревнув мотором.
Однак марно Фурман боявся когось розбудити — в покоях пана Гарлиги не спали. Між подружжям іще звечора точилася суперечка. Вона то згасала, то знову забиралася на верхні регістри, як зубний біль, накочувалась хвилями, доводячи обох до сказу. Левко Гарлига високо цінував свою зганьблену репутацію. Завжди ходив надутий, невдоволений, роздратований і де треба й не треба дорікав своїй жіночці тим, що прижила йому з Бандерою синка. За це він вимагав од провідника ОУН аліментів, а оскільки сам про те сказати не наважувався, то постійно вкручував цю думку в голову Марійки.
— Думаєш, воно завжди буде так, як оце зараз? — рипів у темряві опочивальні його голос. — Ох, якби то так… Хіба вчорашній день схожий на сьогоднішній? Завтра все може перевернутися з ніг на голову… З кого тоді спитаєш? З господа бога? Не будь дурною, Марійко, злупи з нього такий пайок, щоб і дітям нашим, і нам на старості літ було з чого жити!
— Та що ти з ножем до горла! Чи я йому не казала?!
— А він що?
— Що, що?! Нема, каже, грошей!
— Бреше! їй-право, бреше… Коли притисли, знайшов! І на фірму знайшов, і на інше… Ач, який — не має грошей! А де поділися ті датки, що збиралися з усього загалу і в краї, і на еміграції? Де скарби, коштовності організаційної каси?! Де, я тебе питаю?!
— Климишин касу обібрав, — сумно сказала дружина.
— Климишин?! Ти вір йому, вір…
— Та правда! Казав: Лебедь хотів останнє до рук прибрати. Ледве видрали в Зенона… Оце я тобі сказала, а ти дивись, ніде нікому, бо одірвуть твою дурну голову, а за нею й мою… Ти нічого не чув і нічого не знаєш.
— На дідька мені все те знати. Я своє знаю! Є в нього гроші, Марійко! Є! Хай він тобі не бреше! — Левко аж на лікоть звівся. — І взяти їх нам треба зараз, поки не розтягли останнього! Чи ти не розумієш, що діється, чи й справді дурна? Ет, та що з тобою говорити…
— Ну, що це за лиха біда з тобою, Левку? Чого це ти серед ночі напосівся на мене? Дурна та дурна! Не дурніша за тебе!.. Живеш при мені, гарно вбраний, солоденьку жіночку для спання маєш, а зузниш і зузниш, наче той джміль… Та ну тебе до біса, я спати хочу. Он уже на світ божий зайнялося…
— Спи, спи, небого… Отак і щастя проспиш! — Гарлига відвернувся від жінки й засопів ображено. Лежав, прислухаючись до шуму мотора, що наближався. «Хоч би не він… — подумав про Бандеру. — А то приїде — все піде шкереберть…» На лихо авто зупинилося під вікнами. Схопився, визирнув у вікно. «Так і є, принесла його холера…»