Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Тобі куди, хлопче?
— У райцентр…
— Ну, сідай, поїдемо.
Орест поставив ногу на задній скат і перескочив через борт до кузова. Машина рушила. Грейдер то пірнав у видолинок, то знову вискакував на пагорб, і студебекер несло, як на хвилях. Орест підставив вітрові спину, сумовито дивлячись на розп'яття, що віддалялося, йому здавалося, він прощається з цими місцями назавжди. Бачив, як з лісу вийшла попівна, підійшла до розп'яття і щось там чи то взяла, чи тільки вирівняла на хресті перехнябленого Ісуса. Попервах не звернув на те уваги, та коли від'їхали, йому раптом ніби стрельнуло в голову. Згадалися слова, які почув у лісі: «Грипса… під розп'яттям лишили…» То це вона по того грипса приходила! Попівна Стефа… Калинівського панотця дочка… Зв'язкова Енея!» Хотів постукати по кабіні, зупинити машину, розповісти про все те сержантові. Проте нічого не зробив. «Скажи, а він тебе одразу в безпеку відтарабанить. А там почнуть розпитувати. Хто, та що, та звідки? Воно мені треба? Чи свого власного лиха мені мало? Нехай інші про те дбають, а я вже якось сам по собі…»
З тим і до райцентру дісталися. Подякував водієві — і на вокзал. По дорозі купив малим цукерок, батькові гарну люльку… Ще хотів купити собі паска, бо штани вже зовсім ні на чому тримались, але порахував гроші — ледве на квиток лишилось. «Ото багач, холера… Стільки золота маю, а грошей катма. Та й що я можу купити на ті золоті дукати? Поткнися з ними до крамниці, одразу злапають і до буцегарні. Де взяв? Звідки вони в тебе? Для кого беріг таке багатство? Не одв'яжешся…»
Купив квитка на Броди, вийшов на перон. Поїзда ще не було, а людей густо. Пройшов у кінець платформи, сів на останній лаві, дістав з торбини хліба, й так йому запекло під серцем, коли взяв до рук той окраєць, що забриніли в очах сльози. Схопила за горло судомина, не продихнути, слова не вимовити. «Що це ти робиш, дурисвіте? — обпікала мозок думка. — Мав щастя в руках, а женешся за примарою! Який бовдур наплів тобі про тих американів? Де вони? І де він сам, отой білоокий упир Мара?! Його вже, мабуть, черва сточила й кістки зогнили, а ти все його трутизну ковтаєш… Та поглянь довкола себе. Поглянь, як люди живуть! Правду Христнна каже: сидиш на тому золоті, як на купі гною, і нічого довкруг не бачиш! Дурний ти, чоловіче, разом із своїм золотом! Хіба проти людського щастя воно щось варте!»
Тільки тепер, коли все втратив, повною мірою відчув, як багато важили для нього Христина, і дід Оверко, і ота благенька хатина над потоком з чистою джерельною водою. Засмоктала під серцем туга, потягло додому, та знову згадалися нескінченні, дошкульні розмови про те кляте золото. Воно стало між ним і Христиною, неначе стіна, яку не обійти, не розбити.
Паровоз підкотив вагони до перону. Хукнув на людей раз-другий білою парою і зупинився. Поодинокі пасажири сідали на поїзд. Підвівся і він. І враз наче весняний потік вихлюпнув на перон молоду хвилю. Юнаки, дівчата, літні люди веселою юрбою квапились до вагонів. Кудись їдуть, на якусь будову. Сміх, жарти, радісні посмішки… І сонце, і небо, і земля — то все для них, для їхнього щастя створено. «А я?! Я теж міг бути серед моїх однолітків… Правду ти кажеш, Христино, не все з нашого хутора видно, не все…»
Паровоз свиснув, смикнув вагони. З веселим передзвоном покотились вони повз лаву, біля якої стояв Орест. Ось уже і останній промайнув, а він стояв, немов закам'янілий, не маючи сили ступити кроку. Щось відбувалося з ним у ці хвилини. Так, ніби раптом упала з очей темна запона і розвиднилось, заіскрилося все навколо ще незнаними барвами. Відчув, що душа ніби сама собою скинула важку ношу. Раптом побачив себе, все життя, відколи себе пам'ятав, пройшло перед очима й зупинилось ось тут, на цьому пероні. Забриніло в душі. «Та я ж нікого не вбив, не зарізав. Не маю я гріхів ні перед людьми, ні перед богом… Тільки перед нею я винен. Винен, що так довго мучився сам і її мучив отим проклятим золотом. А що воно проти людського щастя варте?!»
Поклав у торбину хліб, зашморгнув помочі, закинув свою поклажу на плече й твердим кроком рушив з перону. Тепер він знав, що повернеться на Дідову Буду, повернеться до своєї Христини, а головне — знав, якою дорогою туди йти краще.
— Здавайтесь! Ви оточені! Кидайте зброю, а то переб'ємо всіх до одного!
У відповідь загарчали шмайсери.
— Здавайтесь! — знову гукнув Максим Гаркуша. — Даю три хвилини на роздуми!
Він глянув на годинник. Була п'ята ранку, а банда Енея об'явилась десь близько третьої. Певне, думали, сплять яструбки в Калинівці. Налетять під перший сон і переб'ють усіх. Однак тієї ночі в селі не спали. Ще звечора, перед тим, як обірвався зв'язок, прийшла голові сільради телефонограма, в якій попереджалося про можливий наліт. Тоді ж і підняли в Калинівці по тривозі загін самооборони.