Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Максим Гаркуша підійшов до схрону. У ямі, напівзасипаний землею, лежав мертвий охоронець. Енея поруч з ним не було. Спустився у бункер, заглянув під накат — кудись у підземелля вела крита траншея. Стіни її на німецький манір були обшиті березовим гіллям. Остерігаючись раптового пострілу, перебігав од повороту до повороту і все ж не вберігся, напоровся на кулю. Шарпнуло за ліву руку, заточився і впав. Чув, як прогупали Енеєві чоботи, проте бігти за ним уже не мав сили. Спираючись на стіну, поволі підвівся і рушив уперед. В обличчя війнуло свіжим повітрям. За кілька кроків глянув угору й побачив небо. Виліз із траншеї. Лісова галявина, затишно облямована березовим гаєм, спускалась у неглибокий видолинок. Обдивився навкруги — ніде нікого.
— Утік, паскуда! — важко зітхнув, опускаючись на пеньок. Рука вище ліктя горіла вогнем. Спробував поворушити — боляче, проте кістка ніби ціла. Заходився знімати сорочку. Треба було перев'язати рану, якось зупинити кров. Витер мокре від поту лице. Очі йому пекло, ніби хто засипав їх сіллю. Десь поруч подавав голос ручай. «Певне, і цю траншею прорили, щоб брати із струмка воду».
Зачерпнув здоровою рукою води, хлюпнув в обличчя. Трохи полегшало. Дістав ще з фронту привезений пакет, почав перев'язувати руку. Ледве впорався. Тільки тепер відчув утому. Прихилився до молоденького дубка, склепив повіки, й одразу попливла перед ним дорога, та прадавня калинівська дорога під яворами, якою пішов з села в сорок першому, якою повернувся додому після війни. Та, як виявилось, для нього війна ще не скінчилася. Згадки, згадки… Як інколи невчасно вони до нас приходять.
… Поїзд прибув до райцентру надвечір. Комендант станції радив дочекатися ранку, мовляв, небезпечно глупої ночі йти п'ятнадцять кілометрів лісами і байраками до Калинівки. Ще багато нечисті виходить на розбій. Не послухав ради. Серце рвалося додому, уявляв, як зустрінеться із старим батьком, як кинеться до нього Христинка… Не чув під собою ніг… Уже знав, що дружину й братову забили бандерівці ще в сорок четвертому… Ніч минула без пригод, а на світанку, коли крокував дорогою під яворами, коли попереду за легким вранішнім туманом проглянули біленькі хатки, серце зайшлося в грудях… Дістав кисета, скрутив цигарку, хотів був припалити, як на дорогу вийшло троє з автоматами.
— Хто такий?
— Тутешній… Свій…
— Хто це свій? — спитав четвертий, що ніби з-під землі виріс у нього за спиною. — У нас свій до свого по своє, а ти куди?
— Додому.
— Ну, то годилося б уклонитися батьку отаману. Ходім.
Дуло автомата вперлося межи плечі. Його грубо штовхнули вперед і повели яругами до лісу. Може, саме ось на цій галявинці, що ховається в лісовому видолинку, і відбулася його перша зустріч з Енеєм. Рудий, зарослий по самі очі кудлатою бородою отаман обійшов круг нього, пильно придивляючись, неначе до якогось дива. Потім зупинився, зміряв підозріливим оком і, шкрябаючи груди, кинув:
— Слава Україні!
— Доброго ранку…
— Ач, ненавчений, — посміхнувся Еней. — Запам'ятай, коли вітаються: «Слава Україні», маєш казати: «Слава героям!»
— Геройство і славу здобувають не тут…
— А де?
— В окопах, на передовій, на фронті.
— Виходить, воював… — Отаман знову обійшов круг нього, ніби оцінюючи. — Нам потрібні люди, досвідчені у військовій справі.
— Кому це нам? Хто ви такі?
— Та невже не чув? Слава про нас світом котиться…
— Поки що далі станції не докотилася. Військовий комендант сказав, що ночами небезпечно на лісових дорогах…
— Для кого страх, для Кого воля! Ми не розбійники, ми за самостійну! Проти більшовиків, жидів і москалів повстали! Приставай до нашого коша…
— Це для того я від Сталінграда до Берліна пройшов, щоб до вашого коша…
— Ми за неньку Україну стали, а ти, бачу, не бажаєш?
— Я за неї чотири роки грудьми стояв.
— Ти що, може, партєйний?
— Ні…
— То чого огинаєшся? Шкода оцих цяцьок, що тобі совіти понавішали? Пусте, ми тобі своїх начіпляємо…
— Не руш!
— О, та ти амбітний? Ану, на коліна, падло совітське! На коліна!!!
— А це ти бачив? — показав по-солдатськи.
— Панове, навчіть його, як треба шанувати вашого отамана!
Навалилися, скрутили руки. Хтось хряснув прикладом у тім'я. Підкосились ноги, проте на коліна не став, упав лицем у траву. Еней взявся в боки, нахилився над ним, засичав: