Чорний лабіринт. Книга друга

Йшли довго. Десь години за три, скрадаючись ізворами, лісовими хащами, обминаючи вівчарські колиби, залишили позаду перевал і почали спускатися північним боком хребта до Жабйого. Буй-Турові ця місцевість була знайомою, ці стежки він топтав ще за Польщі. Знову спустилися до струмка і так, простуючи ізвором, дісталися до рятівної криївки. Кров гупала в скронях, очі заливав піт. Нарешті зупинилися. Буй-Тур став навколішки під примітним старим дубом і намацав прикрите торішнім листом кільце від потаємної ляди. Один по одному спустились у бункер. Спалахнув ліхтарик. В ніздрі ударило цвіллю, застарілими пахощами перепрілого ганчір'я. На стінах павутиння, по закутках шурхотять миші. На грубо тесаному столі заіржавіла гасова лампа і аркушик календаря. На ньому значиться день, коли він, Буй-Тур, розійшовся з Босотою. Він вважав, що свою чашу в підпіллі він випив до дна, а тому послав усе під три чорти й чкурнув за кордон. А той невгнутий праведник Босота подався-таки до своєї сотні. Минуло, коли вірити старому календарю, понад два роки, і ось він знову тут. Коло замкнулося, він знову повернувся на круги своя. Плюгаві аристократи обвели круг пальця і таки випхали з Мюнхена, подалі від комфорту, затишних квартир і кабінетів, де вони сплітають павутину міжусобиць, духовного розбою, кривавого політиканства. Що ж, кожному своє… Йому — цей пропахлий мишами бункер, а панові Лебедю — нью-йоркські розкоші… Та цур їм, отим ядучим думкам. Він поглянув на своїх героїв-бойовиків. Перед ним стояли змучені на смерть хлопаки… Хіба вони знають хоч частку з того, що твориться за сімома замками конспірації на тих організаційних верхах? Коби знали, розірвали б, перевішали всіх до одного. Боже правий, сохрани і помилуй нас… Буй-Тур перехрестився на образок, який колись приніс з собою у цей бункер ідеаліст і романтик Босота. Сотник і Грицько познімали шапки й теж перехрестилися.