Чорний лабіринт. Книга друга

— Самостійна — то лише початок, державна колиска ідеї… Світ, діду, зійшов на пси. Поступу вже не є і не буде, бо не перелізти людям через ту гору брехні, облуди, кривавих трупів, що самі перед собою навергали. Людство загнало себе в кут! Куди нам тепер…

— А так… — над силу промовив старий, — вам — з мосту та в воду… Сторч головою…

— Ти ще годен кепкувати? — Рота Енеєві перекривила посмішка, він облизав пошерхлі губи й вів далі: — Сподіваєшся, Максим визволить? Марно… Поклав я твого Максима у схроні під явором, і твій час геть-чисто витік, одна крапелька лишилася…

— Брешеш… І про Максима брешеш, і про світ теж… Мене лякаєш, а в самого жижки трусяться… Світ, бач, йому не догодив, і його ладен потягти за собою у вершу. Ох,

Ігнасю, не тою різкою тебе панотець учив. І сам ти, і твої вожді, оті слиняві поповичі, вар'яти, та й годі. Намислили, бач, з ножами проти такої влади, проти такої країни. Та Радянська держава вистояла проти німака-фашиста, зламала хребта Гітлеру, а ви… Та ви шмаркачі проти неї!

— Замовкни! З нами народ!

— Народ?! А чого ж ховаєтесь од людей по норах? Чом не вийдете перед люди? Чом не скажете їм про свою куркульську правду? Боїтесь? Отож-бо і є… Мордувати вдів, сиротити дітей, знущатися над старими — на те ви тілько й здатні. Але скоро… Скоро вже не лишиться на цій землі од вас і сліду, а діти дітей ваших стидатимуться пам'яті про вас, як поганої хвороби…

— От що, діду, ти краще богові молись, — Еней клацнув затвором шмайсера. — А то взявся мене агітувати… Я тебе просив розтлумачити твому Максимові, до якого берега пристати, а ти що зробив? Послав його лаштувати оборудку радянській владі?! Отепер матимеш від мене дяку…

— Знову ти нічого не зрозумів, пане отаман. Опусти свого гвера і слухай, що я тобі ще скажу. Ти хотів, щоб я синові брехав, на неправедну путь наставив. Та я ще за царя на «Очакові» за ту людську правду… А потім через увесь Сибір кайданами гримів… Взявся мордувати старого. Ти б підступився до мене тоді, я б тебе у вузол зав'язав. Ти знаєш, що псові роблять, коли сказиться? Ото й тобі таке буде…

Сива дідова голова впала на груди. В хаті запала довга гнітюча тиша. Тільки сюрчав у запічку цвіркун та гомоніла на перекаті лісова річечка. Еней сів на лаву біля вікна, важко замислився. Дідові слова таки дістали дна його чорної душі. Дошкуляло й те, що через свою дурість напоровся на калинівських яструбків, втратив боївки, лишився сам-один, мов той вовк-сіроманець. Чого він тепер вартий? Що скажуть на те у крайовому проводі?

В цей час з лісу долетів крик. Страшний, нелюдський. Еней здригнувся, визирнув у вікно — тихо… І на подвір'ї, і на дорозі нікого. Кинувся до дверей, вискочив з хати і, пригинаючись попід воринням, дістався купи дров. Упав за грабові поліна, прислухався. Знову тишу ночі розірвав крик. Гучна луна несла той страшний голос над верховіттям дерев, перекидала через долину і, вдаривши об стіну невидимого в ночі лісу, повертала назад. Здивований місяць на хвильку визирнув з-за хмар, заливши срібним сяйвом ліси і доли.