Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Застогнав, упав на коліна і важко опустив сиву голову. Вже й могилу засипали, поклали вінки, вже й люди почали розходитися з вигону, а він усе стояв на колінах, а осторонь тихо плакала його Ликера з «горобенятами». Ніхто не сказав їм утішного слова, не кинув у їхній бік презирливого погляду. Кожен обходив їх важким мовчанням. Вже як почало смеркатись, як затягло небо сірими скорботними хмарами, забрали діти свого батька і повели городами додому.
Тієї ночі Максим Гаркуша довго не міг заснути. Роїлися думки… і все з пекучим докором до власного сумління. То вже, мабуть, мав таку вдачу, що задовольнитися досягнутим не міг. Здавалося, чого ще бажати — знищено банду, яка тероризувала цілий район, — радій. І люди дякують, і начальство хвалить, а він ніяк не вибачить собі за те, що випустив з рук Енея, що не вберіг Санька й інших, що не встиг здобути у людей такого довір'я, щоб ішли до сільської Ради з відкритим серцем. Бо той бідака Михайло Степанюк боявся не лише Енея і його бойовиків, він не був певен, що знайде у голови сільради підтримку, розуміння, захист від бандитів, які сиділи у нього під повіткою.
За думками Максим Гаркуша не одразу почув, що хтось стукає у вікно. Хукнув на лампу. А коли очі трохи звикли до темряви, побачив під вікном жіночу постать. Придивився — Христина. Прочинив вікно.
— Ти чого? Чого не заходиш?
— Біда, дядечку! Еней на хуторі! Діда Оверка допитує…
— А Орест?
— Ще вранці до батьків поїхав…
Еней розіп'яв старого Оверка на жердці. Ходив по хаті й кидав слова, важкі, наче каміння.
— Самостійна — то лише початок, державна колиска ідеї… Світ, діду, зійшов на пси. Поступу вже не є і не буде, бо не перелізти людям через ту гору брехні, облуди, кривавих трупів, що самі перед собою навергали. Людство загнало себе в кут! Куди нам тепер…
— А так… — над силу промовив старий, — вам — з мосту та в воду… Сторч головою…
— Ти ще годен кепкувати? — Рота Енеєві перекривила посмішка, він облизав пошерхлі губи й вів далі: — Сподіваєшся, Максим визволить? Марно… Поклав я твого Максима у схроні під явором, і твій час геть-чисто витік, одна крапелька лишилася…
— Брешеш… І про Максима брешеш, і про світ теж… Мене лякаєш, а в самого жижки трусяться… Світ, бач, йому не догодив, і його ладен потягти за собою у вершу. Ох,
Ігнасю, не тою різкою тебе панотець учив. І сам ти, і твої вожді, оті слиняві поповичі, вар'яти, та й годі. Намислили, бач, з ножами проти такої влади, проти такої країни. Та Радянська держава вистояла проти німака-фашиста, зламала хребта Гітлеру, а ви… Та ви шмаркачі проти неї!
— Замовкни! З нами народ!
— Народ?! А чого ж ховаєтесь од людей по норах? Чом не вийдете перед люди? Чом не скажете їм про свою куркульську правду? Боїтесь? Отож-бо і є… Мордувати вдів, сиротити дітей, знущатися над старими — на те ви тілько й здатні. Але скоро… Скоро вже не лишиться на цій землі од вас і сліду, а діти дітей ваших стидатимуться пам'яті про вас, як поганої хвороби…
— От що, діду, ти краще богові молись, — Еней клацнув затвором шмайсера. — А то взявся мене агітувати… Я тебе просив розтлумачити твому Максимові, до якого берега пристати, а ти що зробив? Послав його лаштувати оборудку радянській владі?! Отепер матимеш від мене дяку…
— Знову ти нічого не зрозумів, пане отаман. Опусти свого гвера і слухай, що я тобі ще скажу. Ти хотів, щоб я синові брехав, на неправедну путь наставив. Та я ще за царя на «Очакові» за ту людську правду… А потім через увесь Сибір кайданами гримів… Взявся мордувати старого. Ти б підступився до мене тоді, я б тебе у вузол зав'язав. Ти знаєш, що псові роблять, коли сказиться? Ото й тобі таке буде…
Сива дідова голова впала на груди. В хаті запала довга гнітюча тиша. Тільки сюрчав у запічку цвіркун та гомоніла на перекаті лісова річечка. Еней сів на лаву біля вікна, важко замислився. Дідові слова таки дістали дна його чорної душі. Дошкуляло й те, що через свою дурість напоровся на калинівських яструбків, втратив боївки, лишився сам-один, мов той вовк-сіроманець. Чого він тепер вартий? Що скажуть на те у крайовому проводі?
В цей час з лісу долетів крик. Страшний, нелюдський. Еней здригнувся, визирнув у вікно — тихо… І на подвір'ї, і на дорозі нікого. Кинувся до дверей, вискочив з хати і, пригинаючись попід воринням, дістався купи дров. Упав за грабові поліна, прислухався. Знову тишу ночі розірвав крик. Гучна луна несла той страшний голос над верховіттям дерев, перекидала через долину і, вдаривши об стіну невидимого в ночі лісу, повертала назад. Здивований місяць на хвильку визирнув з-за хмар, заливши срібним сяйвом ліси і доли.